Оптимісти побачать у цьому фільмі трагікомедію або навіть «драмеді». Насправді ж — це справжня мандрівка пекельним німецьким міщанством, через яке доводиться продертися українській доглядальниці Марії (Емілія Шюле). 3sat повторює стрічку за участю Ґюнтера Марії Гальмера, Анни Штібліх та Фабіана Гінріхса.
Перевірений у спільній роботі тандем режисера і сценариста Марка Дітшрайта та Надін Гайнце («Das fehlende Grau») задумував чергову оптимістичну комедію про деменцію в дусі «Меду в голові». Однак «Забудькуватість білок» обернулась на жорстоку гротескну картину, що підносить дзеркало до обличчя німецьких обивателів. Хвороба літнього пана стає поштовхом для поїздки Марії до Німеччини.
До пекла, що чекає на неї в заможному будинку, вона аж ніяк не готова — хоча вже в туристичному автобусі отримує перші настанови від доброзичливої землячки. «Ти впораєшся», — каже та, щойно пересівши поруч із Марією, рятуючись від нав'язливих чоловіків. Надалі землячка неодноразово простягне руку допомоги в недоплачуваній, виснажливій цілодобовій роботі.
Такою прекрасною, як у вступній сцені в автобусі, де чудесне обличчя Емілії Шюле янгольськи відбивається у вікнах, більше не буде аж до натужно щасливого фіналу. Бо в будинку жахів родини Вілянд чекає не лише важкохворий на деменцію вдовець Курт Вілянд (Ґюнтер Марія Гальмер), а передусім його донька Альмут (Анна Штібліх) — справжня відьма на мітлі.
Усе суворо прописано: білий халат, жодних прикрас, жодного лаку на нігтях, жодних чоловічих візитів. З магнітофона безупинно лунає народна пісня «Kein schöner Land». Розпорядок дня розписаний до найдрібніших деталей — аж до ретельного нагляду за фізіологічними показниками підопічного.
Обережність видається виправданою, коли Курт уночі блукає по будинку й закочує істерики. Буває, накидає на себе тренч і збирається на полювання, як у давнині. Але у вдалий момент Курт впізнає в Марії за обіднім столом свою давно померлу дружину Маріанне. Він вирушає з нею на кавову прогулянку «як тоді, у травні» й виголошує зворушливу весільну промову — однак ця сцена, задумана як кульмінація, через свою неправдоподібність виявляється однією зі слабких місць фільму.
Інша слабкість — в образі сина Філіппа. Фабіан Гінріхс, зірка франконського «Таторту», прилітає на поклик Марії — травмований дитинством, шизоїдний нащадок, — щоб ревниво підживлювати сценарій жахів. Захопившись Марією, він стає нав'язливим, обдаровує її сукнями і пропонує роль особистої супутниці. Та зрештою Марія знаходить спосіб дати відсіч і наприкінці вирушає додому разом із землячкою.
Хто хоче глибше пізнати деменцію — тут точно не за адресою. Загальноприйнята практика — зображати хворобу зі щіпкою оптимізму та відкритим фіналом. І тут під кінець дзвонять різдвяні дзвони, Курт із ліжка дарує Марії на прощання нібито цінну картину.
Фільм не може або не хоче визначитися між гуманістичною комедією на кшталт «Незламних» і дискредитуючим трипом жахів. Але завдяки небесно благодійній Емілії Шюле в ньому є інтенсивні, шлунково-болісні сцени, що змушують зайняти позицію: що зробили б ми самі?
За хронологічними координатами «Забудькуватість білок» випала з усіх рамок. Зйомки — у листопаді 2018 року, прем'єра — коронавірусним літом 2021-го, а потім нова війна в Україні, яка тепер подекуди робить фільм анахронізмом. Що ж до «забудькуватості білок», що дала назву стрічці, — вона пояснюється звичкою білки закопувати горіхи перед зимою, а потім голодувати, бо знайти їх уже не може. Проте з тих горіхів виростають нові дерева.