Олена Маруженко пам'ятає, як її мати плакала, коли радянська міліція наказала їм евакуюватися з рідного села Корогод на півночі України.
За 12 кілометрів звідти реактор Чорнобильської атомної електростанції вибухнув, пронизавши нічне небо стовпом блакитного світла й викинувши хмари радіоактивних речовин у навколишнє середовище.
Місцева влада запевнила Олену та її матір, що їм потрібно залишити домівку лише на три дні. Вони й гадки не мали, що стали свідками найбільшої ядерної катастрофи в історії людства.
«Ми вірили, що обов'язково повернемося», — розповідає Олена в інтерв'ю The Independent, поки світ відзначає 40-у річницю Чорнобильської трагедії.
«26 квітня 1986 року — дата, яка назавжди вкарбувалася в мою пам'ять чорним болем. Ми не могли уявити, що залишаємо домівки, навіть не знаючи, куди йти».
350 000 евакуйованих
Олена та її мати були серед 350 000 людей, евакуйованих із чорнобильської зони відчуження. Сотні автобусів перевозили жителів Прип'яті — промислового міста, збудованого для працівників сусідньої станції, розташованої приблизно за 100 кілометрів на північ від Києва.
Катастрофа розпочалася о 1:23 ночі, коли на електростанції вибухнув четвертий реактор — через катастрофічний збій під час планового випробування. У наступні дні масивний і некерований викид радіоактивних речовин поширився на всю Європу. Пожежники та працівники станції отримували смертельні дози опромінення, намагаючись приборкати пожежу. Тисячі тварин були вимушено знищені, поки жителів евакуювали з навколишніх населених пунктів.
Радянський уряд намагався применшити масштаби аварії. Офіційна кількість жертв, оприлюднена 1987 року, становила 31 особу. Однак з урахуванням тих, хто постраждав від довготривалих наслідків для здоров'я, реальна цифра є значно вищою.
«Майже кожна сім'я втратила когось від раку»
За сорок років тисячі людей зазнали руйнівних наслідків для здоров'я через високий рівень радіаційного опромінення, зокрема раку щитоподібної залози. Радіація забруднила величезні території, завдавши непоправної шкоди довкіллю регіону. Колись Корогод був містечком, оточеним лісами, річками й озерами. Після катастрофи він перетворився на сіре занедбане місто-привид у 30-кілометровій зоні відчуження.
Чоловік Наталії Дикун, ще однієї мешканки Корогода, помер від раку, діагностованого після катастрофи.
«Ми стали заручниками чорнобильської катастрофи», — каже вона. «Лікування не допомогло, і він помер дуже молодим. Майже в кожному будинку поруч хтось із родини починав хворіти, а пізніше майже кожна сім'я втратила когось від раку».
Наталії було 28 років на момент вибуху. Вона згадує, що замовчування інформації радянською владою завдало «величезної шкоди», а мешканці залишалися «абсолютно незахищеними — ні морально, ні фізично».
Більшість жителів міст поблизу Чорнобиля по-справжньому зрозуміли масштаби трагедії лише тоді, коли дізналися, що для них будують нові міста. Наталія каже, що була «спустошена», побачивши нове село посеред відкритого поля — «без лісу і без води поруч».
«Трагедія для багатьох поколінь»
Ользі Михальовій було лише 15 років, коли вона дізналася, що ніколи не повернеться додому. «Аварія й евакуація змінили нас назавжди», — каже вона. «Сімейні зв'язки були розірвані, сусідські зв'язки. Ми не побажали б цього нікому».
Олена, яка після трагедії жила у чужих людей, дивилася крізь сльози новини, дізнавшись, що будуються нові будинки. «Мені досі сниться моє село, моя рідна хата. Я скучаю за нашою землею. Чорнобильська аварія зламала нас».
Славутич — спланований із нуля місто на правому березі Дніпра — досі є домівкою для близько 20 000 людей. Його збудували для евакуйованих із покинутої Прип'яті — мабуть, найвідомішого з міст, що постраждали після вибуху. Моторошні знімки Прип'яті, зокрема її зловісний занедбаний парк атракціонів, залишаються невмирущим символом людських доль і цілих громад, втрачених лічені години.
«Коли ми зрозуміли, що не повернемося додому, нам, молодим, було дуже важко з цим змиритися, а старшому поколінню — ще важче», — каже Ольга. «Це трагедія для багатьох поколінь».
Страх перед новою катастрофою
Поки в Україні триває війна, а російські збройні сили безвідповідально поводяться поруч із Чорнобилем та Запорізькою атомною електростанцією на півдні, експерти розповіли The Independent, що людство як ніколи близьке до нової ядерної катастрофи.
«Як людина, яка пережила евакуацію, я відчуваю особливо гострий страх, коли війна торкається ядерних об'єктів», — каже Олена. «Це викликає жах і нерозуміння: чому людство, маючи такий досвід, знову йде на ризик».
Наталія боїться за майбутні покоління. «Ця безвідповідальність ворога та ризики для всього світу повторення катастрофи дуже лякають, і ми перебуваємо в постійному стресі й страху. Ми вже не боїмося за себе — ми боїмося за наших дітей і онуків. Безвідповідальність та небезпека у ставленні до ядерної енергетики та інфраструктури — це злочин перед усім світом».