26 квітня 1986 року сталася чорнобильська катастрофа. В Україні вона стала травмою, осмислення якої перервала війна.

Звісно — Чорнобиль теж є в Біблії. На початку стояло слово з подвійним «а»: апокаліпсис і абсент, за словами українського письменника Юрія Андруховича, — особлива есенція і справжнє значення Чорнобиля. Зв'язок між ним і біблійними віршами з Одкровення Іоана Богослова виник в Україні одразу після катастрофи. «І третій ангел затрубив, і впала з неба велика зірка, палаючи, мов смолоскип. [...] Ім'я зірці — Полин. І третина вод стала полином, і багато людей померли від вод, тому що вони гірчали».

Полин — по-українськи чорнобиль. Для багатьох у Європі це було першим українським словом (що показово — у його російському варіанті «Чернобиль»), перш ніж сама Україна знову з'явилася на карті Європи. Обидва явища тісно переплетені між собою. Разом із транскордонною атомною хмарою та радіоактивними опадами розпалися й ідеологічні блоки холодної війни. Французький філософ Жан Бодріяр сформулював це влучно: після Чорнобиля Берлінський мур більше не існував.

Духовний Чорнобиль: метафора краху радянського проекту

Серед українських інтелектуалів та письменників невдовзі поширилися розмови про «духовний Чорнобиль». Чорнобиль — це була метафора прогресу, модерності, зрілих технологій і підкорення природи Радянським Союзом. Після катастрофи він перетворився на метафору остаточного краху радянського експерименту, на есхатологічну метафору через ядерний апокаліпсис, що став реальністю.

Спочатку переважно письменники покоління, яке сформувалося в 1960-х роках, — Ліна Костенко, Володимир Яворівський, Євген Гуцало — розповідали у своїй прозі про Чорнобиль як символ краху та переломної епохи. Яворівський у своїх соціалістично-реалістичних прозових текстах у 1970-х роках навіть підтримував промислово-технічне перетворення країни — сьогодні це назвали б радше екологічним знищенням — і написав також роман про користь атомної енергії («Ланцюгова реакція», 1978). Після катастрофи 1988 року вийшла його книга «Марія з полином у кінці століття. Роман про аварію в Чорнобилі» (нім. пер. 1989).

Катастрофа представлена в ній як сімейна історія та трагедія на двох взаємопов'язаних сюжетних рівнях. Зображено життя української родини: з одного боку — селянка Марія, яка тримає сім'ю разом в архаїчному лісово-болотному краєвиді навколо Чорнобиля, з другого — події на атомній електростанції, де сини Марії та невістка працюють і зазнають опромінення.

Ця літературна сімейна трагедія з типізованими персонажами — попри очевидну критику окремих недоліків — залишається в полоні радянської системи. Мабуть, саме тому роман взагалі міг бути виданий і протягом короткого часу опублікований у НДР.

Поезія та зона мовчання

Невдовзі після аварії вийшли друком численні поетичні цикли. Тоді як прозові тексти борються за наратив, який поєднував би травматичні події в осмислену історію, вірші є безпосереднішими. Вони унаочнюють людські безодні й дезорієнтацію після апокаліпсису і часто поєднують їх із релігійними, містичними та історичними рефлексіями — наочний приклад цього поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна».

У поетичному циклі Ліни Костенко «Інкрустації» атом натомість уособлює український Вій — диявольський дух землі. «Залізні вії опускає атом / і обводить свій жахливий круг. / Чому на наші ріки впала зоря Полин, / хто посіяв лихо, хто пожне?»

Загалом в українській літературі виявилося менше творів про чорнобильську травму, ніж можна було б очікувати. Порівняно з цим більше прози про Чорнобиль вийшло в інших європейських країнах — у німецькомовній літературі, зокрема, в Ґудрун Паузеванґ, Крісти Вольф і Аліни Бронської.

Оксана Забужко 25 років після катастрофи написала проникливе есе «Планета Полин» про різні суспільні та культурні аспекти художнього осмислення чорнобильської травми: «Усі ці 25 років я не писала про це. Мої земляки жодного разу не запитували — чому; це запитують виключно (і доволі регулярно) іноземці. Мої земляки надто добре знають, що означає ця "зона мовчання", і як важко з неї вийти».

Забужко визнає й те, що певна «психогігієна» вберігала українців від будь-якої кон'юнктурної чорнобильщини: «Страх потрапити до галасливого і штучного хору кон'юнктурників, які незмінно з'являються на місці катастроф. Мовчання було почеснішим...» Можливо, це тривале мовчання літератури пов'язане з часто спостережуваним латентним періодом у 20–25 років, протягом якого говоріння й писання про травми не може знайти відповідних слів, наративу для впорядкованої розповіді. Після Євромайдану та початку російської війни проти України на перший план вийшли інші теми.

S.T.A.L.K.E.R.: відеогра як простір пам'яті

Осмислення чорнобильської травми відбулося натомість у цифрових медіа — передусім у комп'ютерній грі «S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля» (2006) з двома продовженнями («Чисте небо», «Поклик Прип'яті»). Візуальний потенціал та наративна рамка гри здатні так само, як і література, кіно або мистецькі інсталяції, викликати емоції, які своєю чергою ведуть до емпатії та рефлексії.

За словами Олега Яворського, одного з розробників, гра у ретроспективі ініціювала осмислення Чорнобиля як зони пам'яті. Зона стала не лише ігровим простором, а й простором пам'яті, який багато геймерів з України, Європи та Америки відвідували як туристи й «сталкери» в рольових іграх та реконструкціях — аж до повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року.

Сама гра ґрунтується на романі «Пікнік на узбіччі» Аркадія і Бориса Стругацьких та його екранізації Андрієм Тарковським («Сталкер», 1979), а також на так званому чорнобильському фольклорі, що виник невдовзі після катастрофи і розповідає про мутації, привидів і дивні явища в Зоні. На таку соціальну функцію ігор вказують незліченні вебфоруми й блоги — у них ідеться не лише про ігрові питання, а й про Чорнобильську зону як місце пам'яті.

Спорадичне літературне осмислення Чорнобильської катастрофи було цілковито перервано нинішньою війною. Яким шляхом могла б піти чорнобильська проза, показує автобіографічно натхненна книга «Зона або Чорнобильські сини» (нім. пер. 2022) Маркіяна Камиша — новий вид сталкера, який під час своїх експедицій інсценує Зону як домодерний простір свободи й анархії.