Люди почали стікатися на центральну площу Славутича в ранні години неділі, розставляючи свічки на великому символі радіаційної небезпеки, викладеному на землі. Так опівночі розпочалося вшанування пам'яті загиблих у Чорнобильській катастрофі 40 років тому та тисяч тих, хто ризикував смертельним опроміненням, ліквідуючи її наслідки.
Жителі приходять на цей захід щороку попри воєнний комендантський час та офіційні застереження проти масових зібрань під час російської війни проти України.
Катастрофа, що змінила світ
Аварія 26 квітня 1986 року оголила безвідповідальне ставлення до безпеки та урядову таємничість у тодішньому Радянському Союзі. Про вибух радянська влада не повідомляла два дні — лише після того, як вітер розніс радіоактивне забруднення по всій Європі, а шведські фахівці оприлюднили свої занепокоєння.
Близько 600 000 осіб, яких часто називають чорнобильськими «ліквідаторами», були направлені для гасіння пожежі на атомній станції та прибирання найважчих наслідків зараження. Тридцять працівників загинули впродовж кількох місяців — від вибуху або гострої променевої хвороби. Аварія піддала мільйони мешканців регіону впливу небезпечних рівнів радіації та спричинила масштабну й остаточну евакуацію сотень міст і сіл в Україні та Білорусі.
Місто, народжене з трагедії
Місто Славутич, розташоване приблизно за 50 кілометрів від колишньої станції, виникло саме в той період. Поки більшість евакуйованих розселяли по сусідніх районах Київської області, наприкінці 1986 року радянська влада розпочала будівництво того, що згодом стане містом для розміщення працівників Чорнобильської атомної електростанції та їхніх родин. Перші мешканці переїхали сюди приблизно 1988 року.
З того часу місто пережило коротку російську окупацію — під час невдалої спроби Москви захопити українську столицю на початку війни, — а також суворі зими, особливо минулу, коли через відключення електроенергії деякі мешканці були змушені готувати їжу на відкритому вогні просто на вулицях.
Вшанування під відкритим небом
На площі зібралися люди різного віку — частина прийшла сім'ями, несучи весняні тюльпани та нарциси. Вони вишикувалися на широкій площі, обрамленій радянськими багатоповерхівками, де поблизу стоїть меморіал і ряд плакатів на честь місцевих жителів, загиблих на війні.
Людмила Любива, 71 рік, прийшла на церемонію з подругою. Раніше вона відвідувала її разом із чоловіком, який працював на Чорнобильській атомній електростанції, але згодом отримав інвалідність, пов'язану з опроміненням, і втратив здатність ходити.
Любива зазначила, що важливо вшановувати тих, хто пожертвував своїм здоров'ям після катастрофи, але російська війна відродила страхи, що небезпека так і не залишилася позаду.
«Коли дрон вдарив по арці, здалося, що світ може повернутися до 1986 року», — сказала вона, маючи на увазі удар російського дрона у 2025 році, який пошкодив конструкцію «Новий безпечний конфайнмент» — масивний саркофаг, зведений для ізоляції радіації із зруйнованого реактора. — «Усі ми — молоді й старі — маємо захищати свою землю, адже вона така вразлива».
На тлі лунала тиха музика, а над гучномовцями пливли вірші про катастрофу. «Минають роки, змінюються покоління, але біль Чорнобиля не стихає», — лунав жіночий голос. Поки ці слова відлунювали по площі, люди в білих захисних костюмах і масках, що символізували ліквідаторів, стояли в мовчанні, тримаючи свічки.
Пам'ять про втрачену батьківщину
Лариса Панова, 67 років, часто згадує день аварії, що змусила її покинути рідне місто Чорнобиль і починати нове життя в Славутичі. Хоча нове місто вже давно стало домом, вона й досі думає про ліси та буйну природу місця, яке залишила.
До повномасштабного вторгнення Росії вона регулярно їздила назад — відвідувала родичів або просто проводила час на землі, де виросла. Але з початком війни доступ до зони відчуження обмежили.
«Я ніколи не перестаю вважати Чорнобиль своєю батьківщиною», — сказала вона. — «Ти пам'ятаєш свою школу, дитинство, молодість — усе це відбувалося там, у Чорнобилі».
У матеріалі взяли участь кореспонденти AP Василіса Степаненко та Володимир Юрчук із Києва.