Дитиною я багато читав радянської дитячої літератури про космос, про мужніх космонавтів і підкорення нових рубежів. Тіньового боку холодної війни я тоді не бачив: що космічна гонка завжди йшла рука об руку з гонкою озброєнь.
Моє уявлення формували й книжки про роботів і робототехніку. У дусі радянського технооптимізму вони розповідали про те, як машини колись візьмуть на себе важку й монотонну працю. «Забуті труднощі, зупинено біг — роботи горблять, не людина», — звучало у радянському фільмі «Пригоди Електроніка», знятому на Одеській кіностудії.
Реальність виявилася схожою не стільки на сагу про хлопчика-робота, скільки на суміш «Термінатора» зі «Зоряним десантом»: дрони зі штучним інтелектом, що виявляють цілі у високій траві й між деревами; наземні роботизовані системи для найрізноманітніших військових потреб; війна у кіберпросторі із застосуванням фейкових фото та відео, згенерованих нейронними мережами.
Ні, це не те майбутнє, якого я хотів. З одного боку, це продовження вічного протистояння «меча» і «щита», з іншого — класичний кіберпанк, де принцип High Tech, Low Life реалізується з особливим цинізмом. Як інакше пояснити реальність, у якій доводиться ночами витріщатися у смартфон, щоб дізнатися, куди летить наступний російський дрон або ракета?
За таких обставин можна емоційно стати луддитом — але що це змінить? Якщо тобі не подобається робот-пилосос, можеш узяти мітлу, однак ми завжди вбивали один одного, і без дронів із тепловізором теж якось обходились.
Вважається, що наземні роботизовані системи приходять на допомогу там, куди людині не дістатися. Простіше кажучи: використання роботів допомагає зберігати людські життя. Проте війна й далі збирає жертви. І доки дрони та роботи не навчилися воювати без нашої участі, за кожним із них стоятиме людина — а отже, поки що ми просто заново винайшли ціпок і камінь.
Україна на передовій
Україна нині перебуває на передовій технологічної війни. Коли спалахнула остання війна на Близькому Сході, саме українських фахівців і технології шукали насамперед. І хоч би скільки разів глава Rheinmetall називав українських виробників дронів «домогосподарками з 3D-принтером», саме ці «домогосподарки» — насправді талановиті інженери — виявилися затребуваними у війні нового століття.
Чи пишаюся я тим, що Україна воює із застосуванням найсучасніших технологій? О ні, я в жаху, але нічого не вдієш. Можна скільки завгодно бути пацифістом, та все ж краще, коли російський дрон збиває перехоплювач, ніж коли він врізається в черговий житловий будинок.
Ми всі хотіли б, щоб нас знали й цінували за систему освіти та охорони здоров'я, а не за потужну армію. Але обставини склалися інакше. Тому я далі гортаю короткі відео завдяки швидкому Wi-Fi, прислухаючись до гудіння дрона за вікном, і просто сподіваюся, що мені вдасться трохи пожити між третьою і четвертою світовими війнами. Думаю, це був би чудовий час — хоч і доволі недовгий.