<p>Гуркіт «Градів», черги кулеметного вогню, виття сирен — чотири роки цей саундтрек супроводжував 17-річних <strong>Євгена</strong> і <strong>Влада</strong>. Обидва підлітки прийшли до табору з прифронтових регіонів, несучи спогади, що не відпускають.</p> <p>Євген — з Генічеська на <a href="https://deepconcern.news/tag/херсонщина/">Херсонщині</a>. Його дядько Геннадій, журналіст, захоплений у 2022 році на окупованій території і, за даними сім'ї, зазнає катувань. Влад — з Оріхова Запорізької області: від його будинку «майже нічого не залишилося» після тритонної авіабомби. В розмові з The Independent обидва описали те, що стало буденністю.</p> <p>Євген згадує ніч на КПП під контролем <a href="https://deepconcern.news/tag/окупація/">окупаційних</a> військових: один чоловік спробував проїхати без черги — солдати відкрили вогонь по його мікроавтобусу. «Побачити таке — один з найстрашніших моментів у моєму житті», — каже він.</p> <p>Влад спостерігає за знищенням Оріхова здалеку. «Його обстрілюють щодня — авіабомбами, артилерією і дронами. Нещодавно на місто скинули тритонну бомбу. Мій будинок зруйнований, від нього майже нічого не залишилося.»</p> <h2>Десять днів без сирен</h2> <p>Цього літа Євген і Влад разом із тридцятьма <a href="https://deepconcern.news/tag/діти/">дітьми</a> з прифронтових зон потрапили до десятиденного табору в Лігнано-Пінеті — організованого благодійним фондом Hope for Ukraine. Програма називається «No Sirens». Венеція, пляж, ровесники — і головне: жоден звук над головою не означає загрози.</p> <p>«Я лягаю спати спокійно, знаючи, що прокинуся наступного ранку», — каже Влад. «Я чую літаки в небі, але це звичайні пасажирські літаки. Вони не лякають.»</p> <p>Координаторка програми Руслана розповідає: діти приїжджають тихими і замкнутими. Навіть грім під час грози «повертає спогади про вибухи і сирени». Але вже через кілька днів організатори бачать зміни. «Вони починають усміхатися, розмовляти одне з одним, брати участь у творчих заняттях і поводитися як діти», — каже Анастасія, організаторка родом з окупованого Мелітополя, яка зараз працює з дітьми в Києві.</p> <h2>«Реальність війни нікуди не зникне»</h2> <p>Відбір до табору — найважча частина роботи. Пріоритет отримують діти, що втратили дім, чиї батьки воюють або загинули, хто перебуває у важкому матеріальному становищі. Євген і Влад підходили за всіма критеріями.</p> <p>«Ми мусили покинути дім, і тепер навіть не знаємо, чи зможемо коли-небудь повернутися», — каже Євген. Він сподівається, що дядько Геннадій потрапить до одного з майбутніх <a href="https://deepconcern.news/tag/обмін-полоненими/">обмінів полоненими</a> між Москвою і Києвом.</p> <p>«В Україні будь-який гучний звук може означати небезпеку», — додає Влад. «Звук літака, вертольота, ракети чи дрона — одразу думаєш про черговий удар. Жити з такою невизначеністю щодня виснажливо.»</p> <p>«Я хотів відчути мир і свободу — забути про війну хоча б на короткий час», — каже Влад. «Цей табір дав мені змогу відчути, яково це — жити без страху, хай і зовсім недовго.»</p> <p>Коли прийде час повертатися, Євген дасть це зрозуміти без прикрас: «Реальність війни нікуди не зникне». Але ці кілька днів — залишаться.</p>