Громові залпи «Градів», постріли на блокпостах, виття сирен повітряної тривоги — чотири роки Євген і Влад жили з цим звуковим тлом. Тепер, уперше з 2022 року, обидва сімнадцятирічні хлопці можуть спокійно дивитися в небо.
Вони в Ліньяно-Пінеті — невеликому приморському містечку в Італії, де благодійна організація Hope for Ukraine проводить десятиденний табір для дітей із України. Разом із ними — ще тридцять підлітків, переважно з прифронтових районів. Мета — допомогти дітям упоратися з психологічними наслідками чотирьох років під обстрілами.
«Тут я почуваюся в безпеці», — каже Влад. «Лягаю спати спокійно, знаючи, що прокинуся наступного ранку. Чую в небі літаки, але це звичайні пасажирські. Вони не лякають».
Мікроавтобус у кулях і зруйноване місто
Євген родом із Генічеська на Херсонщині — одній із перших територій, що потрапила під окупацію на початку повномасштабного вторгнення. Особливо він пам'ятає ніч на блокпості під час втечи: хтось із черги спробував проїхати без дозволу — і солдати відкрили вогонь.
«Наступного ранку ми побачили його мікроавтобус — увесь у кулях і крові. Його розстріляли за те, що намагався проїхати без черги. Це один із найстрашніших моментів у моєму житті», — каже він.
Влад із Запорізької області, рідне місто — Оріхів. Сім'я виїхала ще на початку вторгнення; тепер він здалеку спостерігає, як місто зникає під ударами.
«Його обстрілюють щодня — авіабомбами, артилерією, дронами. Нещодавно скинули тритонну бомбу. Мій будинок зруйнований — від нього майже нічого не залишилося».
Табір «No Sirens»
Організатори кажуть: головне — дати дітям змогу знову відчути себе дітьми. Більшість приїжджають тихими й замкнутими. Ті, хто з прифронтових районів, нерідко виглядають емоційно виснаженими.
Координаторка програми Руслана розповідає: діти дуже гостро реагують на гучні звуки. «Навіть грім під час грози може викликати страх і тривогу. Одна нічна гроза повернула спогади про вибухи і сирени».
Уже за кілька днів картина змінюється. «Вони починають посміхатися, розмовляти одне з одним, брати участь у заняттях», — каже Анастасія, організаторка з Мелітополя, що нині під окупацією.
Відбір суворий: пріоритет — діти, які втратили домівку, чиї батьки воюють або загинули, або ті, що перебувають у скрутному фінансовому становищі. Євген і Влад підходили за всіма критеріями.
«Реальність війни нікуди не дінеться»
«Війна повністю змінила моє життя», — каже Євген. «Ми залишили дім і не знаємо, чи зможемо колись повернутися. Будинок на окупованій території майже нічого не вартий. Усе майбутнє здається невизначеним».
Окрім цього — особиста трагедія: дядько Євгена Геннадій, журналіст із Генічеська, захоплений у 2022 році. Родина знає, що його катують, і чекає на угоду про обмін полоненими.
«Я ще не хочу їхати звідси, бо мені тут справді добре», — каже він. «Немає сирен. Усе здається мирним. Є друзі, я можу просто насолоджуватися підлітковим віком — не думаючи постійно про те, що може статися. Але знаю: коли повернуся, реальність війни нікуди не дінеться».
Влад вторить йому. «В Україні будь-який гучний звук може означати небезпеку. Звук літака, вертольота, ракети або дрона одразу змушує думати про удар. Ніколи не знаєш, коли завиє сирена. Жити з цим щодня — виснажливо».
У Ліньяно-Пінеті він нарешті спить без страху. «Цей табір дав мені шанс відчути, яким може бути життя без страху — хоча б на кілька днів».