Спекотний літній день. Саперна група прочісує обгороджену ділянку з травою заввишки в людський зріст поблизу трикордоння Польщі, Білорусі та України. Тут, на Волині, досі можуть лежати вибухонебезпечні предмети з часів Другої світової. Нацистські окупанти й радянська влада чинили тут масові злочини. Українські партизани вбивали польських цивільних, а польські каральні загони нищили українських.
Польський історик Леон Попек очолює польсько-українську групу, яка шукає останки тогочасних жертв. Він займається цим із 1990-х, зокрема й з особистих причин: «Тому що 83 роки тому тут загинув мій дід. Янові Шведу було тоді 65 років. Частина моєї родини загинула тут. Тут моє коріння».
Точне число жертв польсько-українських масакр досі предмет суперечок. Безперечним залишається одне: десятки тисяч польських чоловіків і жінок загинули від рук бійців Української повстанської армії — УПА.
Спільна пам'ять, різні слова
В Олиці відбулася спільна поминальна церемонія як знак примирення. На захід приїхав польський міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш. Ставши на коліна перед вівтарем, він звернувся до присутніх: «83-тя річниця геноциду в Малопольщі стане днем переродження багатьох сердець і думок. Нехай вона залишається днем вічної пам'яти про мучеництво поляків».
Слово «Малопольща» зачепило частину українців. Це історична назва часів, коли Волинь входила до складу Польщі. Для багатьох українців та доба Другої Польської Республіки асоціюється передусім із гнітом і репресіями.
Орден повернуто
Безпосереднім приводом для загострення стало рішення президента Володимира Зеленського: на прохання солдатів він присвоїв військовій частині назву «Герої Української повстанської армії УПА». Польський президент Кароль Навроцький відповів безпрецедентним кроком: позбавив Зеленського найвищої державної нагороди Польщі — ордена Білого Орла.
Франціска Девіс, дослідниця з Лейбніцького центру дослідження новітної історії, пояснює суть конфлікту: «УПА виникла 1942 року і воювала передусім проти Радянського Союзу, частково і проти вермахту. Але деякі її підрозділи відповідальні за масакри польських цивільних на Волині».
На українській стороні дедалі більше людей занепокоєні: суперечка може підірвати тісні стосунки двох країн. Увага, на думку частини українців, зосереджується переважно на польських жертвах, тоді як українські жертви польських каральних акцій залишаються осторонь.
Забуті жертви
На краю соняшникового поля біля Луцька є невеликий цвинтар із меморіальною дошкою для українських жертв. Вперше за три роки Мирослава Якименко кладе тут квіти: раніше її привозив сюди син, тепер він у армії. Колись на цьому місці стояло село Красний Сад.
У 1943 році польські поліцейські, що служили у вермахті, вбили тут майже всіх мешканців. Батьки Якименко належали до небагатьох, хто вижив. «Хтось ховався під яслами, інші в погребі за буряками. Ще інші підлазили під трупи. Вижила лише жменька людей. Моя мати тоді була на хуторі. Вижила вона, а всі решта згоріли — цілі родини. Батько, мати, син, донька, зять, невістка. Всі загинули в полум'ї».
Невчасна суперечка
Польсько-українська суперечка про трактування історії виникла вкрай невчасно. Воюючи проти російської агресії, Україна потребує польської підтримки. Польський прем'єр Дональд Туск засудив зростання насилля щодо українців у Польщі й застеріг: польська солідарність, якою захоплювався весь світ на початку повномасштабного вторгнення, тепер опиняється під питанням.