Коли 88-річний Анатолій Шестопалов сідає на ліжко поруч зі своєю дружиною Вірою, вона одразу бере його під руку й схиляється на плече. Майже можна забути, що весілля подружжя було 63 роки тому. Зворушлива сцена — посеред російської агресивної війни, яка вже чотири роки несе українцям смерть і страждання.
Подружжя Шестопалових пережило немало. «Постійні обстріли, ні світла, ні газу, ні води», — розповідає Віра. «Поруч із нами розбомбили будинок, загинули п'ятеро людей». Вони родом із Костянтинівки на Донбасі — міста, що вже більше року перебуває в запеклих боях як частина українського оборонного поясу.
«Ми мусили тікати, вже не можна було лишатися», — каже Анатолій. Обоє знайшли прихисток у племінниці в Дружківці. Але й туди, за 130 кілометрів, війна дістала їх більш ніж через рік. Шестопалови переконані, що Росія не захопить Донбас і що вони повернуться додому. «Але куди?» — питає Віра. «Наша квартира зруйнована. Ми відремонтували її незадовго до війни — витратили 5000 євро. У нас більше нічого немає».
«Океан доброти»: перший центр для найвразливіших
Вже два місяці подружжя живе в «Океані доброти» — центрі в Дніпрі, унікальному для всієї України. Це перший заклад для особливо вразливих категорій внутрішньо переміщених осіб: тут надають комплексну медичну та реабілітаційну допомогу — переважно літнім людям, а також особам з обмеженою рухливістю та інвалідністю.
«Ми можемо доглядати за людьми, які потребують інтенсивного медичного супроводу — це неможливо в звичайних центрах для переселенців», — пояснює Юлія Смолярчук із центру соціальної адаптації міста Дніпро. Центр розміщений у колишній лікарні; тривають ремонтні роботи — розширюють кількість місць і можливості для лікування. На нульовому поверсі є їдальня й просторий зал фізіотерапії з тренажерами для веслування, лижних вправ і розвитку дрібної моторики.
Евакуація і що після неї
За евакуацію та подальше влаштування переміщених відповідає East SOS. Ця НКО не лише вивозить людей із прифронтових зон — часто за надзвичайно небезпечних умов — але й шукає родичів, оформлює документи та надає психологічну підтримку.
«Спочатку переміщені щасливі, що вибралися живими. Але потім часто впадають у депресію, коли усвідомлюють, що втратили все», — каже Олена Боса з East SOS. Організацію фінансують Канада, ЄС, Данія, Німеччина та євангелічна діаконія. З лютого 2022 року East SOS евакуювала 97 700 людей, щонайменше 13 000 із яких належать до вразливих категорій.
Цифри і прогалини
За даними УВКБ ООН, близько 9,4 мільйона українців покинули країну: 5,2 мільйона живуть у Європі, 3,7 мільйона залишилися в Україні як внутрішньо переміщені. Держава сплачує щомісяця — дорослим 39 євро, дітям та особам з інвалідністю 58 євро. З 2022 року Київ витрачав на внутрішньо переміщених від 1 до 1,8 мільярда євро на рік.
Саме тому організації на зразок East SOS заповнюють прогалини в системі — на закордонних субсидіях та пожертвах. Персонал «Океану доброти» отримує близько 700 євро на місяць — майже вчетверо більше за мінімальний соціальний тариф у 200 євро.
Реабілітація через спорт
Одна з тренерок — Ірина Кириченко, 65-річна спортсменка, шестиразова учасниця Паралімпійських ігор і призерка чемпіонатів світу з веслування. «Усе підбирається індивідуально — кожна людина різна», — каже вона. Один із її підопічних дванадцять років пролежав прикутий до ліжка: після курсу терапії він пересувається самостійно. Кириченко сама колись перенесла паралізацію після травми хребта — лікарі не обіцяли покращення. «Але я зібралася і впоралася. Це відчуття намагаюся передавати іншим».
«У мене нікого й нічого немає»
У коридорі сидить Лідія Лисенко — 90-річна вдова з Нікополя. Її єдиний син отримав поранення на фронті й помер від ран. Квартира зруйнована. «У мене нікого й нічого немає, я не знаю, куди мені», — каже вона, дивлячись у порожнечу.
Десятиліттями Лисенко працювала в клубі культури місцевої військової бази. «Я була вдома на другому поверсі, коли вдарила бомба. Будинок здригнувся, все перетворилося на руїни, але я встигла вийти, перш ніж усе обвалилося. Стільки сусідів загинуло». Офіцер, що знав її ще по роботі, забрав її на машині. «Без нього мене тут зараз, мабуть, не було б».
Промінь надії
На тлі цього — Анатолій і Віра ще мають надію. У них є одне одного і є син. Він хоче про них дбати, хоча живе в Росії і вже без українського паспорта. «Це велика проблема в цей воєнний час», — визнає Анатолій. На прощання обоє посміхаються й махають руками: «Наші збройні сили з цим впораються. Росіяни не переможуть».
Між тим російські удари по Дніпру тривають без ознак зупинки.
Джерело: Die Presse (Альфред Гакенсбергер, 07.06.2026)