Перед Ігорем Титарчуком лежать кістки молодого солдата. Череп, фрагменти таза, ребра, кістки рук і ніг. Від нього лишилося небагато. Його імені тут не знає ніхто.
Титарчук бере кістку в руки й показує місця, за якими можна визначити вік померлого. Окостеніння майже немає, пояснює судово-медичний експерт. «Це був молодий чоловік. Максимум 23 роки».
Хто він? Звідки? Коли саме загинув? І чи чекає десь мати, батько, кохана — що він повернеться? Такі питання в дніпровській судово-медичній службі ставлять щодня.
Назад везуть те, що лишилося
Дніпро — мільйонне місто на сході, менше ніж за сто кілометрів від фронту. Поранених лікують у місцевих лікарнях, військова техніка на вулицях давно нікого не дивує. Сюди потрапляють і тіла загиблих зі сходу та півдня.
Одних забирають одразу після смерті. Інші тижнями або місяцями лежать на полі бою, поки їх удається зібрати. Треті знаходяться через роки або надходять з росії через обмін тілами. Цілих тіл майже не буває. Здебільшого — понівечені останки. Іноді лише уламки кісток або попіл.
«Щодня до нас привозять загиблих, — каже Титарчук. — Бо бої тривають. Війна не зупиняється. Немає вихідних, немає свят, немає відпусток».
Тисячі справ без відповіді
Титарчук керує одним із відділів судово-медичної служби Дніпра. З початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го ідентифікація загиблих перетворилася на завдання колосального масштабу. Лише минулого року, за офіційними українськими даними, вдалося встановити особи близько 30 тисяч загиблих.
Але кількість тих, чия доля досі невідома, залишається величезною. За даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на липень 2026 року понад 114 тисяч людей вважаються зниклими безвісти. Серед них — переважно військові, але й цивільні. Десятки тисяч сімей живуть у нестерпній невідомості: їхній рідний загинув чи перебуває в російському полоні?
Надія переходить у злість
З цим щодня зіштовхується і Вікторія Гаращенко. Лаборантка відповідає за зв'язок із родинами зниклих у дніпровській судово-медичній службі. Вона знову і знову бачить, як важко рідним прийняти смерть. Навіть коли є перші ознаки того, що людина може бути серед загиблих, деякі сім'ї чіпляються за іншу версію.
Більшість не хочуть вірити, що людина мертва, — вони вважають, що вона ще десь у полоні, розповідає Гаращенко. Часом ця надія обертається злістю. «Вони кажуть: "Чому ти так його підписала? Це не він. Ти просто написала його прізвище"».
Коли залишається лише ДНК
Поки особу не підтверджено однозначно, завжди лишається шанс, що рідні мають рацію. Тому криміналісти шукають будь-яку зачіпку. Фіксують татуювання й шрами, досліджують зуби, одяг, особисті речі. Іноді спочатку треба взагалі з'ясувати, чиї саме останки лежать перед ними.
Вибух може розірвати тіло. Вогонь знищує майже все, за чим людину можна впізнати на перший погляд. Тоді найчастіше лишається тільки ДНК. Але й вона не дає автоматично імені. Щоб зіставити зразок, потрібен матеріал для порівняння — наприклад, від батьків або дітей зниклого.
Якщо такого матеріалу немає, профіль ДНК зберігають, але хто ця людина — так і лишається відкритим питанням. З кожним днем війни загиблих більшає, а разом із ними — слідів, зразків і нерозкритих справ.
Мати дзвонить мертвому синові
Валерій В'юн спостерігає за цим уже роки. Йому далеко за сімдесят, він цілком міг би вже відпочивати. Але в судово-медичній службі бракує людей. Робота виснажлива, нових співробітників знайти важко.
Він досі пам'ятає першого загиблого солдата, якого досліджував на початку війни. Перед ним лежав молодий чоловік. І раптом задзвонив телефон. На екрані знов і знов з'являвся один і той самий напис, розповідає В'юн: «Мама дзвонить. Мама дзвонить. Мама дзвонить». Він уже знав те, чого жінка на тому кінці ще не знала. Її син мертвий.
Коли він про це говорить — видно, що не відпускає. «Не знаю, як із цим можна жити», — каже він. «Він лежить там, а мати ще не знає, що він загинув».
«Це не нормально»
Коли Титарчук говорить про свою роботу, намагається тримати дистанцію. Спокійно: кістки, ДНК, ідентифікація. Так треба за фахом. Але й у нього не завжди виходить. «Ми всі знаємо, — каже він, — що смерть колись чекає на кожного. І для кожного вона має прийти у свій час. Але люди, які гинуть зараз, гинуть надто рано». Він зупиняється на секунду, збирається. «Коли бачиш роки народження — 2005, 2006 — розумієш: це не нормально. Зовсім».
Для Титарчука ідентифікація — не просто медична чи криміналістична задача. Це останній крок повернення додому, яке для живих закінчується не так, як вони чекали. Сім'ї мають дізнатися, що сталося. Мають змогу поховати людину, за якою місяцями або роками не знали — жива вона чи ні. Мертвий не повинен залишатися в лабораторії як номер, профіль ДНК або набір кісток. Кожен, каже Титарчук, зрештою має повернутися додому.