Війна Путіна проти України ніколи не була спрямована на захист росіян чи зміцнення позицій Росії у світі. Це завжди була війна неоімперської марнославності, консолідації влади, організованого пограбування та культурного знищення.
Оголошуючи «спеціальну військову операцію» у лютому 2022 року, Путін стверджував, що Росія знищує вигаданих «нацистів» в Україні. Насправді метою було знищити українську ідентичність, мову і культуру, реколонізувати демократичну європейську державу та довести — і власному народу, і всьому світу, — що Путін залишається лідером, який творить історію.
Землю, ресурси і людей України мали захопити силою. Російські війська надіслали не визволяти — а підкорювати, грабувати і тероризувати під облудними приводами.
Путін обіцяв росіянам швидку перемогу. Кремлівські пропагандисти хвалькувато запевняли, що Київ упаде за три дні — і цей прогноз прийняли надто багато західних аналітиків та урядів. Чотири роки потому путінська війна зайшла у політичний, військовий, економічний і соціальний глухий кут. «Триденна війна» стане спадщиною його правління.
Збройні сили Росії, яких колись змальовували нездоланними, тепер відкрилися такими, якими є: жорстокими, корумпованими, стратегічно безпорадними. Вони не зламали Україну, не розкололи Захід і дедалі менше здатні захистити саму Росію від наслідків путінської агресії: зростаючої інфляції, кризових процентних ставок, деградуючої економіки, посилення соціальної напруги та падіння суспільної довіри до самого Путіна.
Людські втрати — і українські, і російські — жахливі. ООН підтвердила, що з початку повномасштабного вторгнення загинуло майже 16 000 українських цивільних. Українська сторона заявляє, що понад 20 000 дітей були викрадені або примусово вивезені росіянами. Згідно із західними оцінками, втрати Росії вже перевищили один мільйон — у середньому 35 000 на місяць.
Матеріальні руйнування колосальні. Потреби України у відновленні та реконструкції оцінюються більш як у 588 мільярдів доларів: школи, лікарні, житло, енергосистеми, порти, залізниці та культурні об'єкти й надалі перебувають під ударами ракет, дронів і артилерії. Проте нація, яку Путін намагається стерти з карти, цілком може вийти з цього випробування сильнішою, ніж Росія, яка намагалася її знищити.
Всупереч усьому, Україна стала однією з найбільш бойово загартованих і технологічно винахідливих військових держав світу. Її збройні сили переформатували дронову війну, бойову розвідку і логістику, а суспільство витримало роки терору, не зрадивши своєї демократичної волі. Спираючись на євроінтеграцію і конфісковані російські активи, Україна здатна стати однією з найважливіших безпекових держав Європи. Росія, навпаки, руйнується зсередини.
Санкції, корупція, демографічний занепад, відтік капіталу та українські удари по російській енергетичній інфраструктурі оголюють крихкість путінської системи. Атаки дронів на нафтопереробні заводи, трубопроводи та сховища — нерідко за тисячі кілометрів від лінії фронту — скорочують потужності й тиснуть на бюджет, залежний від нафтогазових доходів.
Чорний дим над Москвою і Санкт-Петербургом, закриття аеропортів, скасовані паради і палаючі НПЗ зруйнували образ Путіна як захисника Росії: війна, покликана увічнити його непереможність, обертається демонстрацією його слабкості.
Олігархи та силовики, які колись вірили, що Путін гарантує їхні статки й безкарність, тепер замкнені всередині країни — відрізані від активів, можливості виїздити та способу життя, що робив лояльність вигідною. Вони прикуті до дедалі параноїдальнішого правителя, якого менше цікавить майбутнє Росії, ніж власне виживання.
Серед пересічних росіян тріщини ширшають. Попри цензуру і пропаганду, багато хто розуміє, що їхню країну затягнуто в безглузду війну без жодного реального шляху до перемоги. Держава криміналізувала правду, але не може приховати похорони, шалену інфляцію, дефіцит і страх — так само, як радянська система не змогла цього приховати напередодні розпаду 1991 року.
Відповідь Путіна — фактична залізна завіса: жорсткий контроль над інтернетом і придушення будь-якого незалежного інформаційного простору, поки суспільне невдоволення не переросло в політичну дію.
На конференції в Європі минулого місяця, де я був присутній, провідні журналісти-емігранти з Росії описували країну в глухому куті: суспільство, ув'язнене страхом, пропагандою, насильством і безнадією. Як і диктатори до нього, Путін жертвує власним народом, щоб зберегти свій міф і владу.
Початок кінця путінського режиму, можливо, виглядає саме так, як ми це бачимо зараз: військове виснаження, економічний тиск, тривога еліт, розчарування суспільства, провали на полі бою і диктатор, замкнений у пастці власних рішень. Поразка Росії не прийде від однієї події. Вона прийде від сталого тиску.
Що має зробити Канада
Канада була однією з найстійкіших союзниць України. Щоб допомогти покласти край цій війні, ми маємо зробити більше.
По-перше, необхідно забезпечити дотримання чинних санкцій проти пов'язаних із Кремлем осіб у Канаді, які співпрацюють із російськими державними ЗМІ, аналітичними центрами та пропагандистськими платформами. Санкції мають сенс лише тоді, коли їх порушення тягне за собою наслідки.
По-друге, Канада повинна разом із союзниками прискорити використання заморожених російських суверенних активів для підтримки оборони і відновлення України. Нові канадські правила розкриття інформації слід використати для виявлення санкційних активів — зокрема орієнтовно 22 мільярди доларів у вигляді російських державних коштів, що зберігаються в Euroclear і задепоновані в канадських банках.
По-третє, Канада повинна підтримувати і розширювати фінансування незалежної журналістики в Росії та Білорусі. Незалежні журналісти в еміграції викривають брехню, корупцію, репресії та розколи всередині еліт, які авторитарні режими намагаються приховати.
Путінська війна зазнала поразки. Вона не стерла Україну і не зламала Захід. Натомість оголила слабкість, корупцію і страх у серці його режиму. Мир настане лише тоді, коли Росія буде переможена, а путінський режим, збудований на брехні, терорі й пограбуванні, піде в небуття. Канада може підтримати тих, хто здатен довершити цю справу.
Маркус Колґа — засновник Disinfowatch і старший науковий співробітник Інституту Макдональда-Лор'є.