Телефон Тетяни задзвонив посеред нашої розмови. «Росія завдає ударів», — сказала вона. — «Вдарять по Броварях, це поруч із моїм домом».
Сповіщення надійшло з застосунку, що відстежує удари по Україні. Для кожного регіону — окремий чат.
Під час повномасштабного вторгнення 2022 року Тетяна виїхала з країни разом із матір'ю й домашнім папугою. Старші сестри залишилися — їх турбувало незнання мов і труднощі з пошуком роботи за кордоном. Через воєнний стан більшість чоловіків від 18 до 60 років не мали права виїжджати, тому й батько залишився вдома.
Коли російські солдати увійшли до міста, Тетяна бачила речі, які важко навіть описати. Треба було виходити на вулицю — шукати імпровізовані крамнички з хлібом, цукерками та водою. Серед усього цього вона бачила людські страждання, що не зітруться з пам'яті: тридцять людей у палаючому автобусі.
«Я нічим не могла допомогти».
Через кілька тижнів вони з матір'ю вирішили їхати. Поклали лорикета в коробку, взяли найнеобхідніше й рушили до кордону — разом із сотнями інших родин. На дорогах панував хаос. Деякі машини виїжджали прямо на позиції росіян. Сім'ї писали на аркушах «Діти всередині, не стріляйте» і клеїли до вікон. Багато хто не доїхав. Але Тетяна з матір'ю доїхали.
Кишинів: нове тимчасове життя
Тоді в Молдові серйозною проблемою була торгівля людьми, тому перехід кордону та прилеглі райони були особливо небезпечними для жінок. Але вони пройшли і провели кілька років як біженки в Туреччині та Грузії, перш ніж осісти в Кишиневі.
Саме тут я і опинився — в маленькій кав'ярні в центрі міста, навпроти Тетяни. Ми познайомилися в перший день після мого приїзду.
Вона дивиться на телефон із презирством. «Руські пі***си», — каже, не підвищуючи голосу. — «Запустили іранські дрони «Шахед». Удар буде за годину».
Каже це так буденно, що я, мабуть, роблю якесь обличчя, — бо вона дивиться на мене з подивом. Мене охоплює суміш шоку, смутку й сорому. Сорому — бо я не можу уявити себе на її місці.
Але війна — не єдине, що вона несе. Тетяна готується повернутися в Україну на лікування раку: саме з цього й почалося наше знайомство.
Повернення крізь лінію вогню
Того першого дня в Кишиневі я блукав Центральним парком імені Штефана чел Маре. Тетяна сиділа на лаві й читала книжку на сонці. Ми розмовляли годинами. Вона розпитувала про моє життя — яково бути так далеко від дому.
Відгукнутися на її розповідь про війну я не міг, але сказав, що мені важко не бути поруч із тими, кого люблю. Нещодавно в одного з моїх близьких виявили рак. Вона помовчала й сказала, що теж хворіє.
Тетяна довіряє своїм лікарям у Києві, тому для лікування їй треба повернутися додому. Я запитав, як вона планує добиратися через активну зону бойових дій. Вона розповіла про водія — Ярослава. Він отримав поранення в бою, не міг продовжувати службу, але хотів бути корисним: тепер возить цивільних між Молдовою та Україною, ночує у своєму фургоні.
Я попросив познайомити нас. Тетяна відразу набрала його, поговорила українською й посміхнулася. «Вам щастить: він щойно приїхав до Кишинева. Але сьогодні ввечері повертається до України. Хочете познайомитися?»
Дорога до Києва займає приблизно десять годин — залежно від блокпостів, стану кордону й обстрілів. Тетяна рада їхати: вона не бачила рідних уже кілька років.
«Війна відібрала мій дім, а рак намагається відібрати моє тіло», — сказала вона. — «Але я цього не дозволю».
Еліот Констейбл — учасник шоу Race Around The World на ABC iview. Дивіться щонеділі о 19:30 на ABC TV.