У моєму рідному місті Суми на північному сході України — за 17 кілометрів від фронту — знову немає світла. Вже добу. Росіяни скинули дві авіабомби на міську трансформаторну підстанцію. І чотири — на теплоелектроцентраль.
Сиджу в кафе, де гуде генератор. Спека, що наприкінці червня накрила всю Європу, тепер дісталась і до сходу України. Без електрики, інтернету та вентиляторів вона стає черговим випробуванням для дітей і дорослих, які вже четвертий рік живуть під російськими обстрілами.
Гул генераторів зливається з виттям сирен. Я готую репортаж для іноземного видання — про дітей у часи війни. Деякими спостереженнями хочу поділитися тут.
Несподіваний парадокс
Я розмовляла з вихователями дитячого будинку у Львові. Потім відвідала центр позашкільної освіти та розвитку обдарованих дітей у Сумах. І зіткнулась із тривожним парадоксом: діти, що живуть удома з батьками, виглядали пригніченішими, вразливішими і менш захищеними, ніж ті, хто росте без батьківського піклування. Різниця — у географії.
Страх, замкнутість, агресія — все це зазвичай пов'язують із зростанням без батьків або стабільної дорослої опори. Саме цього я очікувала побачити у вихованців дитячого будинку. Насправді все це набагато виразніше проявлялося у дітей, що ростуть у сім'ях, — але в прифронтових Сумах.
Це не означає, що травми дітей-сиріт менш глибокі. Але у Львові є система, яка пом'якшує наслідки втрати: вихователі, ментори, природа, офлайн-навчання, чіткий розпорядок дня. Найважливіше — відстань від фронту, тобто фізична дистанція від безпосередньої небезпеки.
Коли безпека важливіша за присутність
У Сумах я бачила дітей, які живуть із сім'єю — але в епіцентрі війни. Батьки поруч, проте знесилені тривогою за близьких. Сім'я й досі дає любов — та вже не завжди може дати найголовніше: відчуття безпеки. Причина — в тому, як невідступно війна проникла в кожен день дитячого побуту: страх, вибухи, укриття та очікування поганих новин стали звичайним тлом.
Багато батьків — на фронті. І діти відчувають материнську тривогу, навіть якщо та її не виказує. «Тато вже не телефонував?» — питає дитина сотню разів на день. Але тато вже тиждень не виходить на зв'язок.
Літні табори в позашкільному центрі Сум більше не надворі — в укриттях. Там діти проводять п'ять-шість годин щодня. Повітряна тривога часом триває до 18 годин. Лише в червні на Сумщині через російські атаки загинули 13 людей, більше ста отримали поранення.
Розмальовки-застереження і Zoom-однокласники
Навіть розмальовки для дітей тепер не розвага, а застереження: червоним кольором діти розфарбовують телефони, цукерки, ляльки та м'ячики — предмети, які російські військові начиняють вибухівкою і скидають з дронів.
Батьки й педагоги Сум єдині в одному: майже шість років дистанційного навчання — спочатку пандемія, потім війна — і однокласники знають одне одного лише як аватарки в Zoom. «Мій син вперше побачив однокласника наживо в бібліотеці — обидва здавали підручники після шостого класу», — розповідає один із педагогів.
Для дітей Сум війна давно вже не чуже слово. Вона ввійшла в їхнє життя і витіснила їх з подвір'їв та майданчиків — у підвали.