Відтоді як я себе пам'ятаю, я хотіла скласти родинне генеалогічне дерево. Мені вже майже 30, а я досі цього не зробила. А мої бабусі й дідусі, які могли б розповісти мені про історію родини, вже не живуть.
Тому я вирішила більше не відкладати. Цьому посприяла й велика війна в Україні. Коли російські війська окупували моє рідне село на Херсонщині, мама закопала в городі всі сімейні фотографії, документи та прикраси — все, що було цінним для нашої родини. Якщо б ракета влучила в наш будинок, хоч ці речі вціліли б.
Дослідження я розпочала з батькової лінії. Чомусь могили його дідуся й бабусі завжди залишалися без підписів. Тому першим ділом я захотіла зробити для них нормальні таблички з іменами, датами народження і смерті. Звучить просто, правда? Але все, що пам'ятає тато, — що його бабусю звали Ніна, а дідуся Йов. І як п'ятирічним він ходив з бабусею по молоко. Оце й усе.
Спочатку ми з мамою розпитали всіх старших родичів. Але ті майже нічого не пам'ятали. Потім звернулися до архіву колгоспу нашого села. Велике щастя, що він взагалі зберігся.
Після тижня в холодній, старій архівній кімнаті я дізналася: мою прабабусю звали Ніна Григорівна. У 1950-х і 1960-х вона обробляла бавовну та хміль, пасла індиків. З прадідусем Йовом вийшло складніше. У колгоспному архіві ми нічого не знайшли. І родичі зовсім його не пам'ятали.
Але потім я знайшла дані про їхню дочку Параску, яка загинула 1933 року під час Голодомору. Імена тих, хто помер від штучного голоду, збирає Музей Голодомору в Києві. Частина вже оцифрована. І там, у списку мого села, я знайшла Параску Йовну Щетину.
Я зрозуміла, що треба запитувати інші архіви, щоб дізнатися більше про своїх предків. Але це проблематично. Адже коли наприкінці 2022 року російські війська відступали з Херсонщини, вони вивезли цінні архівні матеріали. Не хочу навіть думати про те, що єдині відомості про моїх предків можуть тепер назавжди осісти десь у Росії.
Тепер я проводжу за дослідженнями майже кожен вечір. Займаюся і родиною з маминого боку. Мого дідуся по матері звали Семен Ємелянович Старушик. Я знала лише, що він жив з бабусею в Енергодарі та працював на Запорізькій АЕС. І що дитиною під час війни він потрапив з Волині на Херсонщину.
Якось я просто вбила в Google «Ємелян Старушик» — і натрапила на несподіване відкриття: виявилося, що хтось ще з нашої родини вже займався генеалогією. І тепер у нас є повне дерево маминої родини, яке сягає 1790 року.
Я тільки на початку своїх досліджень. Але вже зараз це робить мене неймовірно щасливою. Наче будую зв'язок зі своїми предками і краще розумію, хто я сама.
Росія своїми злочинними методами намагається вкрасти в нас не лише землю, а й пам'ять, архіви та історію. Але ми все одно збираємо цю історію — за фотографіями, документами, родинними спогадами. І вони вчать нас поваги до сім'ї, до рідного краю, до минулого нашої країни.
Навіть якщо імперія намагається стерти наше минуле і наші родинні історії — ми їх повертаємо. По кожному імені, по кожній даті, по кожній гілці нашого роду.