Російська агресія травмувала багатьох дітей в Україні, завдавши їм важких ран — фізичних і психологічних. У країні катастрофічно бракує місць для терапії. Але війна змінила і щось інше: ставлення суспільства до людей з інвалідністю.
Ірпінь: відбудова і новий центр
В Ірпені, передмісті Києва, навесні 2022 року лютували російські війська. Відтоді чимало тут відбудовано і зведено нового — рік тому, зокрема, відкрили денний центр для дітей з інвалідністю.
Наташа Смілянська приходить сюди раз на тиждень зі своїм сином Дмитром. Йому 17 років, він має серйозні проблеми із зором і після російського вторгнення потребує психологічної підтримки.
«Про час до війни в мене багато гарних спогадів. Війна все змінила, на жаль. У 2024-му загинув мій дядько», — розповідає Дмитро.
Його мати додає: «Роком раніше померла моя мама. Вона отримала інфаркт, коли дізналася, що її сина поранили на фронті. А 2022-го наш будинок згорів».
Наташа Смілянська залишила роботу, щоб доглядати за Дмитром. Денний центр дає хоча б якусь підтримку. Фінансує його місто, обладнання допомогла придбати Німеччина. Психолог, четверо вихователів, двоє соціальних працівників і медсестра опікуються п'ятдесятьма дітьми.
Дефіцит терапевтів
З початком війни діти з інвалідністю в Україні більше потрапляють у фокус уваги — адже й діти через російські удари втрачають кінцівки та отримують тяжкі психічні травми.
Проте місць для реабілітації досі катастрофічно мало, вважає Наталія Шпілєвая. Її донька Анастасія народилася з м'язовою дистрофією. «Іде війна. Терапевти виїжджають за кордон — або йдуть у приватні клініки, де платять більше. До того ж ще й мобілізація», — каже вона.
Шпілєвая хоче більшої підтримки для дітей з інвалідністю: «Суспільство має дбати про таких дітей. Бо їх стає дедалі більше». Водночас матері у денному центрі кажуть, що толерантність до дітей з інвалідністю зростає.
Інклюзія в школах і медіа
Причиною може бути й те, що Україна ще до повномасштабного наступу Росії ухвалила закон про інклюзію. Відтоді держава активніше сприяє навчанню дітей з інвалідністю у звичайних класах.
З того часу діти стали набагато уважнішими один до одного, розповідає Наталія Грицайло, яка працює в одному з найстаріших дитячих журналів України — «Пізнайко». До редакції в Києві майже щодня приходять шкільні класи.
«Серед них завжди є одна-дві дитини з особливими потребами. Коли хтось, наприклад, кричить або в нього починається припадок, інші зберігають спокій і кажуть мені: не хвилюйтеся, зараз мине. Або підходять і допомагають дитині».
У журналі є постійна рубрика про інклюзію. «Таке є в кожному номері: діти з аутизмом, діти з синдромом Дауна. Ми ілюструємо це і розповідаємо у віршах, що ці діти такі ж цінні, як і всі інші», — каже Грицайло. Причому незалежно від того, чи дитина народилася з інвалідністю, чи отримала її внаслідок воєнного поранення.
«Хотілося б, щоб це почалося раніше»
Свєтлана Могілянець хотіла б, щоб усі ці зміни почалися набагато раніше. Вона очолює денний центр в Ірпені і має дорослу доньку, яка інтелектуально розвинена на рівні дитини.
«За свої 26 років вона пережила чимало неприємного — від дорослих і від дітей», — каже вона. Тепер Могілянець сподівається, що інклюзія в Україні просуватиметься швидше, і водночас закликає з розумінням ставитися до того, що держава під час війни не може фінансувати все.