За високими стінами й кількома рядами замків у Західній Україні стоїть табір, заповнений людьми, захопленими з боку Росії. Але є нюанс: серед полонених — не лише росіяни.
BBC отримала рідкісний доступ до цього закладу. Там є й ті, хто народився в Україні й пішов воювати проти неї. Багато хто з військовополонених прибув не з бідних і далеких регіонів, як це було на початку повномасштабного вторгнення, — а з Санкт-Петербурга та Єкатеринбурга.
Брати інтерв'ю в таких умовах складно: спочатку треба переконатися, що людина говорить без примусу, а потім — оцінити, наскільки вона відверта. Кожен мав право відмовитися від розмови. Ті, хто погодився, говорили далеко від охоронців і без камер.
«Я не шкодую»
Антону було 10, коли частину українського Донбасу захопили проросійські сили. У 2022-му, коли Путін перейшов до повномасштабної війни, йому виповнилося 18 — і він одразу підписав контракт. За Росію.
«Я не шкодую про свій вибір. Я пішов захищати свою землю», — каже Антон. Друзі теж пішли добровольцями. «А потім починають приходити SMS. Загинув, загинув, загинув».
Інші полонені кажуть те саме: усі, з ким вони йшли на війну, вже мертві. А охочих заповнити їхнє місце стає менше — попри величезні підйомні. Це натякає: небажання Путіна оголошувати масову мобілізацію незабаром може зазнати серйозного випробування.
Коли Україна захоплює власних громадян на полі бою, їх судять за зраду. Але потім відправляють у табори для військовополонених — разом із росіянами. Офіційно Київ досі вважає їх українцями і розглядає контроль Росії над їхніми регіонами як тимчасовий.
«Вони дуже проросійські, і їхня національна ідентичність дуже розмита», — каже Петро Яценко з координаційного штабу України у справах військовополонених.
Антон не вважає себе зрадником. «Я вважаю себе росіянином. Країна — це ніщо, все вирішує національність. Уся моя родина з Росії. Усі мої корені — там». Коли йому нагадують, що прізвище в нього українське, він відмахується: неважливо.
Ціле покоління, народжене в Україні, виросло в окупації — з російськими школами й медіа, повністю підконтрольними Кремлю. Ті й інші роками малювали владу в Києві «нацистами» й нелегітимними правителями. З початком повномасштабного вторгнення ті самі наративи поширились на нові захоплені території. Антон увібрав усе це й говорить майже виключно кремлівськими кліше.
Путіна він називає «моїм президентом» і вважає, що той має просуватися далі — захопити весь Донбас, хоч уже загинули сотні тисяч людей. «Шкода, що люди гинуть, особливо ті, хто ні в чому не винен. Але війна є війна. Її можна було зупинити. Але ніхто цього не хотів».
Образи 2014-го — і 400 000 рублів, яких він так і не побачив
У тюремній лікарні Артьом лежить на крайньому ліжку, тіло напхане осколками. На фронті пробув лише два місяці. Як і Антон, він із Донецька, пішов добровольцем — і не тільки заради грошей.
«У нас є свої образи», — каже Артьом і згадує, як у 2014-му його регіон потрапив під щільний вогонь, поки українські сили намагалися зупинити відокремлення від Києва.
Але бойовий досвід його скривдив. Командир виявився «поганим», і жодного рубля з обіцяних 400 000 (близько 5 000 доларів) підйомних він не побачив. А поранений російський солдат на сусідньому ліжку отримав у п'ять разів більше.
Майже всі опитані полонені, народжені в Україні, походять із зон окупації від 2014 року і вступили до армії добровільно. Але один чоловік із Донецької області розповів: його змусили. Поки говорив, очі бігали — не знав, кому тут можна довіряти.
Одна офіційна оцінка, з посиланням на розвіддані, свідчить: понад 50 000 українців були примусово призвані на окупованих територіях. Інші джерела називають значно вищі цифри.
Цей чоловік розповів: коли росіяни увійшли, його сім'я залишилась — не з переконань, а просто тому, що Донецьк — їхній дім. Тепер єдина його мрія — повернутися до дружини та дітей. «Просто сховаюся», — зізнався він.
Труни й різдвяні ялинки
Під вікнами лікарні рядами ростуть полуниця й огірки — посаджені руками полонених. Далі — нестерпний запах лаку з дощатого сараю. Офіційна особа витягає з торбини золотаву пластикову ручку: «Вгадайте, для чого?» Заходжу всередину — і на мить заклякаю: чоловіки збивають дерев'яні труни. Попередній контракт в'язниці був на садові будиночки. Цей відчувається зовсім інакше.
Через двір, в іншій майстерні, кілька полонених роблять штучні різдвяні ялинки — крикливі іграшки гойдаються на верстатах. Вони, як і ті, хто збиває труни, кажуть: зарплату витрачають на їжу й цигарки.
«Своє відслужив»
Сергій народився в українському Луганську, але вважає себе росіянином — як і батьки, що переїхали на Донбас іще в радянські часи. Він вступив до армії десять років тому «захищати свою батьківщину». Каже: вийде у відставку — на фронт більше не піде. «Своє відслужив».
Поруч складає пластикові гілки наркоторговець — таких тут чимало: підписалися, аби уникнути довгого терміну. «Для мене 15 років у в'язниці — це занадто, — пояснює Костянтин. — Мені 44, а було б 60. Тож ні».
Але засуджені-солдати мають пережити війну, щоб вийти на волю. В штурмових підрозділах шанси на це невисокі. Троє засуджених за вбивство розповіли: думали, що після року служби зможуть вийти — але контракти автоматично продовжили.
«Я не бачу нічого доброго в жодній війні, а в такій — апріорі, — каже Костянтин. — Я не кажу, що ми такі самі, як українці, але ми близькі. У всіх є там родичі. Це просто погано». Він усе одно вважає своє рішення правильним.
Ні він, ні Сергій не сподіваються, що війна скоро закінчиться. Обидва переконані: Путін не зупиниться, поки не захопить увесь Донбас. «Але всі, кого я знаю звідти, вже ситі по горло, — каже Костянтин. — Я просто хочу, щоб це закінчилося. Якомога швидше».
Останні в черзі на обмін
В обідній час полонені у темно-синіх комбінезонах тягнуться в їдальню — голови опущені, руки за спиною. Поки вони їдять суп і рагу, на повторі крутиться відео «Міфи про Крим», що спростовує претензії Росії на півострів, захоплений у 2014-му. Але ніхто навіть не дивиться.
Для Києва головне — використовувати цих полонених для обмінів, щоб повернути своїх солдатів додому. Але коли доходить до переговорів про списки обміну, виявляється: чоловіки з Донбасу для Росії — низький пріоритет.
«За цей рік обміняли лише кілька десятків, — скаржиться Костянтин. — Схоже, нас не хочуть міняти. Думаю, ми підемо останніми».