Щойно надходить вечір, деякі жителі виходять зі своїх квартир у понівеченому п'ятиповерховому будинку. Рожева штукатурка осипається, на фасаді — сліди війни. Чимало вікон заміщено ДСП-плитами, осколки пробили в стінах діри. Людмила Рубаняк сидить на складному стільці перед двометровою бетонною стіною — вона мала б гасити вибухові хвилі — і вказує в небо: «Тут проходить автострада для дронів».
Раптом чується різкий дзвін. Наче надто гучний комар. Дрон. Рубаняк тривожно дивиться вгору, зітхає і спускається сходами — у затхлий, запліснявілий підвал, де вона й решта мешканців проводять кожну ніч уже майже три роки.
Херсон на півдні України — одне з найнебезпечніших міст воюючої країни. Тут живе близько 60 000 людей, серед них чимало переселенців із захоплених Росією територій. Після визволення восени 2022 року російські війська щодня гатять артилерією з іншого берега Дніпра і атакують місто дронами-камікадзе. Тільки цього року вже загинули 93 цивільних, понад тисячу отримали поранення.
У вересні 2023 року снаряд влучив у п'ятий поверх будинку, де Людмила Рубаняк живе майже сорок років. Загинуло троє. «Тоді я взяла молоток і розбила замок підвалу». У наступні дні вони облаштувалися внизу — як могли.
Тут смердить цвіллю. Іржаві труби звиваються вздовж нетинькованих стін. У великій кімнаті — стіл, на ньому склянки, кухлі, консервні банки з недопалками; над усім цим — гола лампочка, що відкидає мертве жовте світло. Шість ліжок, матраци продавлені, ковдри сирі. На підлозі — килими, вкриті брудом.
Постійні мешканці сплять біля бетонних сходів. Біля їхнього підніжжя — куточок із кріслами й лампою, ліворуч — кухонний блок, праворуч і прямо — спальні, вщент заставлені ліжками. На стіні — календар з іконами, поруч — рушник із дитячими малюнками. «Ми приходимо сюди щовечора», — розповідає Рубаняк. «Дрони постійно кружляють над нами. Відчуття — як у кіно. Росіяни перетворили це на справжнє сафарі».
Рубаняк — 64 роки, раніше провідниця поїздів, тепер служить у міській адміністрації й керує шістьма будинками. На телефоні вона показує фото й відео: як зустрічали Новий рік у підвалі, як святкували Різдво, як діти граються на підлозі. «Тут нам спокійно, навіть під обстрілом. Це безпечне місце».
Міша, 68 років, на передпліччі — вицвіле татуювання: корабель і зірка на вітрилі. Служив на Балтійському флоті за радянських часів, одного разу побував на Кубі. Дочка працює на круїзному лайнері. Що дійде до обстрілів і війни з Росією — ніколи б не подумав. «Швидко нічого не зміниться, ще мінімум два роки».
Квартал лежить у червоній зоні міста — неподалік від річки, на іншому березі якої стоять росіяни. Софія, 74 роки, каже прямо: «Вони вбивають людей щодня, полюють на нас. Сьогодні вранці вбили молодого чоловіка». Критикує і власний уряд: «Ми нікому не потрібні, всі використовують нас тільки для пропаганди».
Олена, 56 років, чула від знайомих із окупованого півдня, що російські військові в Залізному Порту нібито розкладаються — мародерствують і намагаються втекти. Сама вона родом із Луганської області: у 2014 році, коли більшу частину Луганщини захопили проросійські сепаратисти, втекла до Херсона. Її чоловік, ветеран Афганістану, приєднався до опору, потрапив у полон і зазнав катувань. «Він тепер інвалід. Але уряд не визнає, що це від катувань».
Наступного ранку Людмила варить каву. Надворі стоїть Сергій із рушницею — його завдання збивати дрони на підльоті. За останні два місяці щодня до Херсона летіло в середньому близько 300 дронів; 95 відсотків вдалося нейтралізувати. «Мене вже двічі поранено», — каже він. Коли 2022 року росіяни окупували місто, Сергій потрапив у полон. Кількох зубів немає.
Людмила хотіла б розширити бомбосховище: зараз воно розраховане на 30 осіб, після розширення вмістить до 230. Міша дуже любить рибалити. «Але до річки не підійдеш. Вбивають кожного, хто йде до річки».