Обгорілі машини стоять на порожніх дорогах, засипаних уламками зруйнованих будинків. Гуркіт артилерії змінюється різким гудінням ударного дрона.
Це сьогоднішня реальність Дружківка — міста на сході України, де останні цивільні живуть поруч із солдатами, які стримують російські сили. Ті вже за 15 кілометрів і повільно наближаються.
Такі руїни — картина знайома вздовж усієї 1 200-кілометрової лінії фронту на сході й півдні. Поки російські сили просуваються вперед, багатоквартирні будинки, ринки й крамниці стираються з лиця землі — цілі громади стають непридатними для життя.
«Я не можу спати», — каже Ірина Литовченко, 56 років, одна з небагатьох, хто залишився. Вона йде битим склом і уламками повз понівечені будинки. «Мій дім зник, наче його ніколи й не було. Там було стільки всього хорошого. Один удар — бум — і наче нічого немає».
Дружківка лежить на дорозі, що з'єднує стратегічні міста Донбасу — так званий «пояс фортець», ланцюг населених пунктів, який Росія прагне прорвати. Це досі одна з головних цілей Путіна. Але минуло понад чотири роки від початку повномасштабного вторгнення, а армія так і не зламала українську оборону.
Литовченко не здригається від гучного пострілу сусідньої гаубиці. Але почувши тихе гудіння дрона над головою — зупиняється й ховається під деревом.
Тисячи безпілотників — і російських, і українських — заповнюють небо поблизу фронту й нещадно полюють на свої цілі. У Дружківці й уздовж усього поясу фортець дороги накриті маскувальними сітками. Безпілотний наземний апарат підвозить припаси на передові позиції й евакуює поранених.
Зоя, 63 роки, торгує базовими продуктами біля обгорілого ринкового лотка — покидати місто не хоче.
«Я знаю: може прилетіти бомба — і я загину. Я чудово це розумію».
«Серце розривається», — каже вона, показуючи на руїни навколо. «Хочеться плакати. Я тут народилася, тут виросла. Нашого міста більше нема».