Війна в Україні тривала довше, ніж Перша світова. І хоча порівняння між двома конфліктами є неповним, ігнорувати його стає дедалі важче.
Деякі паралелі очевидні. На тактичному рівні конфлікт в Україні ознаменував повернення артилерії як провідного роду зброї. Протягом більшої частини першого року війни вона відповідала за переважну більшість втрат. Попри те що дрони з того часу змінили поле бою, артилерія залишається незамінною для обох сторін.
Не менш промовистим є повернення розгалужених окопних систем. З часів ірано-іракської війни 1980–1988 років жоден великий міждержавний конфлікт так важко не спирався на польові укріплення й підготовлені позиції — траншеї, бетонні загородження та смуги колючого дроту. Широкомасштабний маневр поступився виснажливим боям, де успіх вимірюють сотнями метрів, а не десятками кілометрів.
Однак глибші паралелі лежать не в окопах і не в артилерії, а у внутрішній логіці самої війни. Як і Перша світова, конфлікт в Україні перетворився на змагання на витривалість: людські ресурси, промислова потужність, економічна стійкість і політична воля. Саме ці чинники, а не якась окрема зброя, мабуть, і визначать його кінцевий результат. Найважливіший з них — людський потенціал.
Порівнянні втрати
Під час Першої світової британські, французькі та німецькі уряди регулярно публікували списки втрат. Суспільство знало: перемоги часто давалися величезною ціною. Воєначальники розуміли, що ключове питання — не просто скільки втрат зазнав ворог, а чи здатне власне суспільство нести порівнянні втрати довше за супротивника. Битви під Верденом і на Соммі в 1916 році та під Пасхендале (Третя битва при Іпрі) в 1917 році, як правило, завдавали важких втрат обом сторонам. На домашньому фронті це добре розуміли.
Натомість у війні в Україні громадськість регулярно отримує запевнення, що Росія зазнає в кілька разів більше загиблих. Особливо малоймовірним прикладом стала заява президента Володимира Зеленського на початку 2026 року про співвідношення один до 47.
Приблизно рік тому автор вечеряв із добре поінформованим колишнім українським урядовцем у лондонському клубі. Зайшла мова про втрати. «Скажіть мені, без брехні: яке реальне співвідношення?» Його співрозмовник помовчав і тихо відповів: «Таке ж, як у росіян». На питання про джерело назвав Генеральний штаб Збройних сил України — вищий командний штаб, відповідальний за планування та координацію військових операцій.
Це лише анекдот, але публічно доступні дані загалом підтверджують це твердження. New York Times фіксує, що втрати з обох сторін подібні: Росія несе дещо більші, але аж ніяк не кратно більші. Росія має значно більше населення, ніж Україна. Точні цифри залишаються предметом суперечок і, ймовірно, залишатимуться такими ще довго після закінчення війни. Наявні свідчення вказують на зіткнення з порівнянними втратами, а не на картину, де одна зі сторін має переважну перевагу у виснаженні живої сили.
Навіть якщо ці цифри загалом відповідають дійсності, Україна понад чотири роки утримує фронт проти набагато більшого противника і демонструє надзвичайну стійкість. Її здатність до інновацій раз по раз дивує спостерігачів. Нові дрони, автономні системи та технології точних ударів нерідко подаються як відповідь на зростаючі кадрові труднощі країни. Деякі аналітики навіть припускають, що роботизовані системи можуть компенсувати брак особового складу.
Складність цього аргументу — у взаємності. Майже кожна значна українська інновація наштовхувалася на російське пристосування, і навпаки. Результатом став безперервний цикл засобів і контрзасобів, а не вирішальний технологічний прорив з будь-якого боку. Технології мають величезне значення, але рідко скасовують потребу в людях. Артилерія, танки, авіація й кулемети змінили бойові дії між 1914 і 1918 роками, однак жоден з них не усунув необхідності займати й утримувати землю солдатами. Те саме справедливо сьогодні: дрони, ракети й авіація можуть знищувати та затримувати, але землю захоплює й утримує лише піхота.
Є й інші відлуння 1918 року. Невеликі штурмові та інфільтраційні групи, які застосовують обидві сторони на насичених дронами полях бою в Україні, разюче нагадують німецьких штурмовиків, що добилися видатних успіхів під час Весняного наступу 1918 року. Однак інновація не забезпечила тривалої переваги: британці й французи пристосувалися, розробили контрзаходи і вдосконалили чимало нових тактичних прийомів самостійно.
Те, що змінило стратегічний баланс у Першій світовій, — це прибуття армії та Корпусу морської піхоти США. Понад 2 мільйони американських солдатів служили в Європі, і їхня присутність переконала Берлін, що час більше не на його боці. Перед Україною сьогодні такої перспективи немає. Попри всі розмови про технологічну революцію, ця війна залишається змаганням людської витривалості — так само, як і Перша світова.