Все було готово до приїзду верховного головнокомандувача. Столи, прапори, мікрофони, екрани. Маскувальні сітки всередині так званого командного пункту мали нагнітати фронтову атмосферу в приміщенні, що радше нагадувало кімнату для нарад. Коли Путін прибув на зустріч, генерали доповіли йому про останні успіхи збройних сил. Начальник Генерального штабу Валерій Герасімов повідомив у вихідні про захоплення східноукраїнського промислового міста Костянтинівки — «одного з найважливіших оборонних вузлів противника».
Як візуальне підтвердження Путіну показали відео, на яких солдати розмахують російським прапором серед зруйнованих будівель. Генерали запевнили, що залишилося лише розшукати поодиноких українців, які переховуються в будівлях і підвалах. Путін висловив задоволення. Захоплення Костянтинівки, за його словами, — лише «перший, але важливий етап у знищенні українських збройних сил» на півночі Донбасу. «Наші землі» повертаються за планом. Путін привітав генерал-майора, якому приписали успіх під Костянтинівкою, словами: «Щастить тому, хто діє».
Ці пишномовні зустрічі Путіна з військовими, покликані переконати російську громадськість, що все йде як треба, давно стали приводом для насмішок — зокрема серед націоналістичних воєнних блогерів. Військове командування змушене за будь-яку ціну виконувати політичні цілі Кремля і відчуває чималий тиск через повільне просування на фронті. Вже не раз передчасно оголошувалося про захоплення того чи іншого населеного пункту — і згодом ці дані спростовувалися.
Схоже, і у випадку з Костянтинівкою Генеральний штаб збрехав. Україна заперечила втрату міста, де колись мешкало 70 тисяч осіб. Кілька українських військових опублікували відео, зняті нібито під час оборони. На одному з них солдати стоять на російському прапорі — на тому самому місці, де знімалося відео для Путіна. Навіть самі російські генерали змушені були визнати перед ним, що українські бійці ще перебувають у Костянтинівці і їх ще належить «знайти».
Заяву Москви спростовують і незалежні аналітики даних. Твердження обох сторін щодо контролю над тими чи іншими територіями загалом часто розходяться. Карти відображають різні лінії фронту — і майже завжди на користь тій стороні, яка їх складає.
Цей епізод ілюструє не лише чергову практику «захоплення в кредит» — так військові аналітики називають звичку Москви передчасно оголошувати про успіхи. Він вказує й на іншу реальність: у нинішній війні чіткої лінії фронту більше не існує. Якщо колись вона нагадувала лінію, то тепер — розплавлене чорнило. Тому й говорять про «сіру зону», яка може сягати кількох кілометрів завширшки, а на відкритій місцевості — до двох десятків. Її ніхто не контролює повністю. Через постійне спостереження з повітря солдати змушені ховатися. У «сірій зоні» противник може проникати в тил. Навіть захопивши населений пункт, ворог не застрахований від того, що його звідти виб'ють.
І все ж майже певно, що Україні незабаром доведеться відступити з Костянтинівки — насамперед через ускладнене постачання і надто велику перевагу противника. Руйнівна машина російської армії перемелює місто так само, як уже перемелювала інші на сході: авіаудари зрівнюють із землею будівлі, що правлять за опорні пункти. Костянтинівка сьогодні лежить у руїнах.
Колишнє промислове місто, відоме скляним і металообробним виробництвом, є одним з укріплених вузлів оборони України. Його захоплення відкрило б шлях на північ — до решти міст Донбасу під українським контролем: Дружківки, Краматорська і Слов'янська. Вже зараз російська армія готує наступ — щодня на ці міста падають керовані авіабомби, за якими слідують удари дронів.
Водночас до повного контролю над усім регіоном російським силам може бути ще дуже далеко. За Покровськ бились понад рік. Костянтинівку атакують з минулої осені. Одне безсумнівно: взяти місто можна лише ціною повного знищення колишнього промислового краю.