Президента Росії Владіміра Путіна давно звинувачують у відстороненості від дедалі похмуріших реалій вторгнення в Україну. Але в четвер навіть найщільніша ізоляція навколо кремлівського господаря не могла захистити від гуркоту вибухів за 16 кілометрів: українські безпілотники знесли нафтопереробні заводи на підступах до столиці, і густий чорний дим потяг над Москвою.
Дві картини з відео
Відео, що росіяни масово публікують у соцмережах, розповідають дві окремі історії.
Перша — про протиповітряну оборону столиці: усі три захисні кільця, судячи з усього, пробиті дешевими серійними дронами — такими самими, від яких Україна свого часу гірко страждала, а тепер щоночі відправляє назад. Кришку нафтопереробного заводу зірвало вщент. Одразу кілька пожеж палають за 16 кілометрів від Кремля. Збиток ударить по постачанню пального — і в місті цілком можуть вишикуватися черги на заправках, яких Кремль так старанно намагався уникнути.
Друга — про наростаюче невдоволення серед московського населення і ту нестабільність, яку воно може спровокувати. Невпинний потік відео, що влада намагається обмежити, свідчить про провал інформаційного контролю. Відтоді як у травні 2023 року маленький дрон вдарив по Кремлю, московське небо рахується зоною ризику — а минулого місяця парад на День Перемоги довелося суттєво урізати. Четвергова хвиля записів — де безпілотники летять прямо над вогнем і наносять удар за ударом — чіткий сигнал: Кремль справді в скрутному становищі.
Зеленський після G7
Президент України Володимир Зеленський назвав атаки відповіддю на нічні бомбардування Росії, які в понеділок зачепили, зокрема, найстарший храмовий комплекс Києва.
З саміту G7 в Евіані він вийшов із конкретним надбанням — розмитим поки що натяком, що Україна зможе за ліцензією виробляти системи протиповітряної оборони і ракети, яких вже бракує і які повільно заміщуються. Стосунки суто транзакційні: Київ будуватиме зброю, яку заводи НАТО фактично не встигають виробляти за прийнятну ціну. Козирів у України вистачає.
Чи збереже Трамп апетит до мирного врегулювання після непослідовних сигналів на G7 — незрозуміло. Навіть він мусить бачити, що Кремль досі блокує будь-які пропозиції.
Надії на переговори і межі ескалації
Європейці сподіваються, що посланець від так званої «середньої держави» — формулювання прем'єрки Італії Джорджа Мелоні — зможе відновити переговорний процес. 11 днів тому Велика Британія, Франція та Німеччина повторили свою відправну точку для угоди, включно з одностороннім припиненням вогню — умовою, традиційно неприйнятною для Москви.
Путін дозволив собі кілька туманних висловлювань, які можна тлумачити як відкритість до діалогу: угода і захоплення всього Донбасу нібито «не взаємовиключні»; він, можливо, готовий прийняти колишнього канцлера Герхарда Шредера як посередника з Європою. Але коли минулого тижня Путін визнав економічні збитки від українських ударів — його публічною реакцією стала погроза помсти.
Реальних шляхів для ескалації, що не погіршили б його становище, майже не залишилося. Удар по країнах НАТО — величезна авантюра для армії, яка ледь справляється з меншим сусідом. Застосування тактичної ядерної зброї ризикує викликати гнів США, Європи і, можливо, Китаю при мінімальному стратегічному виграші. По Україні Росія вже б'є всім, що є, — запаси балістичних ракет «Орєшнік» обмежені.
Тягар рішення на Путіні
Поки відео із закіптюженим дощем над московськими вулицями розлітаються мережею, рішення про напрям війни знову лягає на плечі його ініціатора. Минулого тижня він мусив публічно визнати збитки від ударів, погодитися, що терени відвойовуються повільніше за план, і стикнутися з невдоволенням через блокування інтернету — поступки реальності, від якої кремлівська воєнна риторика відступала вкрай рідко.
Після невдалих воєн у Росії траплялися великі потрясіння: вихід з Першої світової спричинив революцію, поразка в Афганістані прискорила розпад СРСР, Москва зрівняла Грозний із землею — аж потім у 1996 році надала Чечні автономію. Провідна московська газета «Московський комсомолець» нещодавно застерегла: «великі геополітичні втрати іноді більш корисні, ніж блискучі перемоги».
26 років Путін тримався завдяки маневруванню і прагматизму — не завдяки завзятому переслідуванню військових здобутків, як у ці чотири роки. Наступний крок для Москви: знайти спосіб прийняти власну слабкість, не подавши жодного її знаку. Завдання майже нездійсненне — і в системі, яку Путін вибудував, вирішувати його доведеться виключно йому.