21 серпня 1941 року в «Вовчому лігні» — польовій ставці Гітлера — виходить директива, яка одним росчерком пера вирішує суперечку в німецькому командуванні. «Пропозиція сухопутних військ щодо продовження операції на Сході», — заявляє Гітлер, — не відповідає його намірам. Замість захоплення Москви диктатор ставить у центр завоювання України з її ресурсами та промисловими районами. Шлях туди лежить через Київ.

За двадцять кілометрів від ставки, у своїй штаб-квартирі, генерал-полковник Франц Гальдер читає ці рядки з незгаслою гіркотою. Для начальника генерального штабу це — повна поразка.

«Гальдер вважав, що Радянський Союз можна перемогти лише виключивши Москву», — розповідає в розмові з ntv.de історик Крістіан Гартман. «Гітлер натомість вважав ресурси України критичними для ведення війни». Конфлікт переріс у справжню кризу командування. «Атмосфера була настільки крижаною, що під питанням стояло навіть перебування всього командування сухопутних військ», — каже Гартман.

При цьому розпочатий два місяці тому похід проти СРСР на перший погляд виглядає як грандіозний успіх. Литва й Латвія вже в руках Німеччини, великі частини Білорусі завойовані. Але видимість оманлива. Хоча вермахт іде від перемоги до перемоги, спротив Червоної армії залишається незламним. Чергова блискавична кампанія — як у Польщі чи Франції — з кожним днем здається дедалі менш реальною.

Вже до середини серпня Гальдер підраховує втрати трьох груп армій — «Північ», «Центр» і «Південь» — майже у 400 000 чоловік: близько одинадцяти відсотків армії на Сході. «Вермахт після жорстоких прикордонних боїв страждав від нищівних людських втрат і дедалі більшого матеріального зносу», — каже Гартман. «Стало очевидним, що з нападом на Радянський Союз вони повністю переоцінили свої сили».

Від Москви до Києва

Після тижнів дискусій Гітлер вирішує: не Москва — Київ. Погляд на карту лише зміцнює його: вістря груп армій «Центр» і «Південь» стоять майже на одній лінії. Між ними — вздовж фронтової дуги по Десні та Дніпру — колосальні радянські сили. П'ять армій загальною чисельністю близько 850 000 солдатів висунуті небезпечно далеко вперед, фланги оголені.

Радянське командування теж бачить небезпеку. Кілька разів командири фронтів вказують на вразливість позицій. Але відступ для Сталіна — не варіант. Як і Гітлер, він ігнорує поради своїх військових. «Стояти, тримати і в разі потреби вмерти!» — нібито наказував він генералам.

25 серпня 2-га танкова група групи армій «Центр» повертає на південь. Мета — з'єднатися з 1-ю танковою групою групи армій «Південь», яка вже обходить Київ із півдня. Червона армія застигнута зненацька. Німецькі танки вриваються в тил радянських з'єднань і сіють хаос. Петля стискається. 15 вересня вістря двох танкових груп зустрічаються під Лохвицею — приблизно за 200 кілометрів на схід від Києва. Котел замкнутий. Сотні тисяч червоноармійців у пастці.

Котел: загибель армій

Для оточених починається боротьба за виживання. Понад 40 дивізій відчайдушно б'ються об кільце оточення, але їм бракує пального, боєприпасів і єдиного командування. «Дозвіл на прорив спочатку затримали, і він надійшов тоді, коли вже було надто пізно», — каже Гартман. Лише окремим частинам вдається вийти. Інші намагаються прорватися через ліси, багато складають зброю. Київ падає 19 вересня.

Через тиждень з невеликим стає зрозуміло, що означає німецька окупація. 29 і 30 вересня 1941 року есесівці й поліцаї розстрілюють у Бабиному Яру понад 33 000 євреїв — чоловіків, жінок і дітей з Києва. Вермахт допомагає в організації та логістиці. Це наймасовіший одноразовий розстріл Голокосту.

У котлі вбивства тривають. Лише наприкінці місяця бої вщухають. Втрати жахливі. За оцінками, близько 150 000 червоноармійців загинули або поранені; вермахт утратив близько 100 000 солдатів. Понад 665 000 радянських солдатів, за німецькими даними, потрапляють у полон. З ними поводяться відповідно до логіки війни на знищення: в катастрофічних умовах їх утримують у наспіх зведених таборах. Голод, хвороби, знущання і цілеспрямовані розстріли забирають більшість. Хто виживає — іде у примусові робітники.

Піррова перемога

Військово Гітлер здобув колосальну перемогу. Шлях на Донбас і до Криму відкритий. Але загальна ситуація змінюється мало. «Оперативно битва за Київ була найбільшим успіхом вермахту. Але й вона не принесла рішення», — резюмує Гартман. Навіть одна з найбільших котлових битв в історії не ставить Червону армію на коліна. Для Гартмана це Піррова перемога: «Вермахт буквально перемагав себе до смерті».

Київський тріумф іще більше зміцнює самовпевненість Гітлера та його недовіру до генералів. Дедалі більше диктатор втручається у військові плани й урізає свободу дій командирів. Але оскільки й Київ не дав стратегічного перелому, Гітлер знову повертається до Москви. На початку жовтня помітно виснажена армія на Сході починає наступ на столицю.

Однак похід на Київ коштував часу й сил. З'єднання виснажені, лінії постачання розтягнуті до краю. Осінні дощі перетворюють дороги на болото, невдовзі температура падає до мінус 35 градусів. На початку грудня наступ зупиняється — вже майже під стінами Москви.

Радянський контрнаступ ставить німецький фронт на межу краху. Мрія про швидку перемогу на Сході остаточно розбита. 19 грудня 1941 року Гітлер особисто бере командування сухопутними військами. Гальдер поступово втрачає вплив і у вересні 1942 року знятий з посади. Разом із ним зникає остання реальна противага гітлерівським претензіям на роль полководця. Ціну цього вермахт сплатить за кілька тижнів — у Сталінградському котлі.