Є серед людей далекоглядні державники й принципові переговірники, прагматичні посередники й фахові дипломати — а є безглузді метушники. Поки перемир'я розсипаються, мільйони мирних людей гинуть або тікають із домівок, а війни, які Дональд Трамп розв'язав, роздмухав або пообіцяв припинити, палають без жодних ознак кінця, — сумнівів щодо того, до якої категорії він належить, не залишається. Кажучи мовою бейсболу: в Україні, Ірані з Ліваном і в питанні Ізраїлю та Палестини рахунок Трампа — «0 з 3». Він хвалився, що тільки він здатен укладати угоди й приносити мир. Не зробив ні того, ні іншого. Промахуючись, він переважно лише погіршує ситуацію.

Героїчна епоха дипломатії ХІХ століття — уособлена великодержавним балансуванням князя Меттерніха в «концерті Європи» та Беджаміном Дізраелі з його балканським «миром із честю» — давно позаду. Та не так уже й давно нобелівські миротворці — генеральний секретар ООН Кофі Аннан, фінський дипломат Марті Ахтісаарі, американський сенатор Джордж Мітчелл, який домовився про Угоду Страсної п'ятниці для Північної Ірландії, — розплутували нерозв'язні конфлікти по всьому світу. Де зараз наступники Десмонда Туту, Андрія Сахарова чи Іцхака Рабіна, коли вони так потрібні?

Нині перемир'я зривається з похмурою регулярністю. Ліванські переговори провалилися цього тижня. Інші, як-от в Ірані, порушуються щодня. У Судані перемир'я немає взагалі. Чому ж завершити «вічні війни» стало настільки важче? На тлі рекордного рівня світових конфліктів одна з головних причин — брак авторитетних, неупереджених посередників і сміливих політичних гравців, готових іти на ризик. Різниця у кваліфікації між, скажімо, Річардом Голбруком — американським дипломатом, який доклав руку до врегулювання боснійської війни, — і аматорськими посланниками Трампа Стівом Вітковффом і Джаредом Кушнером порівнянна з різницею між «Арсеналом» і місцевою командою з недільного парку.

Якщо говорити фактами, дипломатичний послужний список Трампа жалюгідний. Він обіцяв вирішити війну в Україні за один день. Тепер вона йде вже п'ятий рік. Він відверто взяв бік Росії, сказав приниженому президентові Володимиру Зеленському, що в того «немає карт», і скоротив постачання зброї. Проте Трамп переграв свою роль, недооцінивши схильність Путіна до обману й стійкість України. Кремлівські чиновники водили за носа довірливих Вітковффа й Кушнера під час московських «переговорів». На їхній сором, цей дует іще не відвідав Київ. Трамп, утративши репутацію, утратив і зацікавленість. Переконаний, що ситуація змінюється на краще, Зеленський зараз пропонує перемир'я — яке Путін, зважаючи на попередній досвід, відхилить.

Після незаконного нападу на Іран у лютому Трамп у квітні оголосив про перемир'я, не досягнувши жодної зі своїх головних цілей — при тому що Ормузька протока залишається переважно закритою для судноплавства. Порушення трапляються щодня, мляві «мирні переговори» через тіньових посередників нікуди не ведуть, а світова економіка кашляє. Знову Трамп недооцінив складність завдання, переоцінив здатність грубої військової сили змінювати політичні реалії, покладався на власні (вкрай незрілі) інстинкти, відсунув убік європейських союзників і марно шукав швидкої легкої перемоги. Тепер він стикається із затяжним конфліктом, Конгресом у стані бунту й роздратованою громадськістю.

Тим часом у Газі тріумф, який Трамп проголосив у жовтні минулого року — коли було укладено перемир'я і звільнено ізраїльських заручників, — звучить відверто порожньо. Його план із 20 пунктів, що спирався на роззброєння ХАМАС, швидко зазнав краху. «Рада миру» та грандіозні ідеї відновлення Гази позбавлені будь-якої довіри. Реальність — це тривале страждання палестинців і розширення ізраїльської військової окупації. Тепер спільник Трампа, прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу, робить із південним Ліваном те саме, що зробив із Газою, — перетворює його на обезлюднілу пустелю, тим самим блокуючи американо-іранську угоду. Минулого тижня між двома чоловіками стався запеклий скандал.

Серійні провали Трампа відображають ширшу проблему. В останні роки перемир'я і припинення вогню в конфліктних зонах — таких як Ємен, М'янма та Демократична Республіка Конго — з'являлися й зникали, не приводячи до тривалого врегулювання. У Судані досягти домовленості про гуманітарну паузу, не кажучи вже про припинення бойових дій, не вдається понад три роки після початку громадянської війни. Гостра взаємна недовіра між воюючими сторонами — отруйний спільний знаменник. Так само, як і крайня неступливість та хибна логіка гри з нульовою сумою у прагненні до повної перемоги.

Хронічна неспроможність завершувати війни часто випливає з відсутності організованих, визнаних мирних процесів. Майже забуті ті часи, коли уповноважені посланники ООН вели переговори з усіма сторонами, створювали робочі групи, пропонували поетапні заходи зміцнення довіри й чіткі графіки. Тривалий час держсекретарі США — Генрі Кіссінджер, Воррен Крістофер, Джон Керрі — активно займалися «човниковою дипломатією» заради миру. На їхньому тлі нинішній держсекретар Марко Рубіо — людина вправно честолюбна і позбавлена жодних принципів — тримається осторонь, говорячи шефові «так» там, де той помиляється. Лише Трамп і Рубіо, схоже, щиро здивовані тим, що «Хезболла», яку американська сторона виключила з мирних переговорів, відкинула останнє ліванське перемир'я.

Закоренілий, непіддатливий характер сучасних конфліктів — дзеркало сьогоднішнього світу. У глобальному порядку без узгоджених правил, де великі держави й недержавні гравці ставляться до міжнародного права й міжнародних судів із презирством, справа війни та миру стає такою ж анархічною. Для безпринципних режимів, зайнятих максимізацією національних вигод, жодна угода не є непорушною, жодне ганебне порушення — надто бридким, щоб не відмахнутися від нього. Без правил мирні угоди зрештою не можна примусово виконувати.

Інституційну слабкість посилює продажність і банальність політиків. Інструменти «м'якої сили», діалог, логіка й переконання, моральні імперативи й історичний контекст — знецінені й відкинуті. Пріоритетом стають переважна сила, миттєві результати й гучні заяви, що рухають ринки. У цьому непоетичному пустирі «довгострокова перспектива» — чужорідне поняття, а правда й справедливість — справа програна. Навіть мир — поняття відносне в епоху, коли войовничий президент США, який бомбить кілька країн, може заявляти мовою оруеллівського двомислення, що заслуговує на Нобелівську премію миру.

Нескінченна безплідна суперечка навколо перемир'їв затушовує жахливий вплив конфліктів на звичайних людей і вагомі людські підстави для припинення насилля. З початку іранської війни всередині країни загинули щонайменше 3 468 людей, 26 500 отримали поранення, мільйони вимушені були покинути домівки. Увагу, зокрема, відвернули від досі не розслідуваного бомбардування початкової школи в Мінабі 28 лютого, коли американські сили нібито вбили понад 100 дітей. Якщо повномасштабні бойові дії відновляться, будуть нові звірства, нові безглузді страждання.

Кількість жертв серед мирного населення продовжує зростати по всьому Близькому Сходу. У Лівані, де тисячі загинули навіть попри попереднє (провальне) перемир'я, ЮНІСЕФ зафіксував лише за один тиждень наприкінці травня загибель або поранення 77 дітей. Ці трагедії нагадують масову загибель немовлят і дітей на піку газської війни. Сімдесят сім нагадувань про те, що переговори про перемир'я — це не самовихваляльні політичні шоу й не розваги для соціальних мереж, якими їх подають щоденні коментарі Трампа, а питання життя і смерті.

Жодну з цих воєн зрештою не буде завершено військовою силою. Справа не в тому, у кого більші бомби і хто встигне першим проголосити сумнівну перемогу, пане Трамп. Справа — в людських життях. Як здебільшого й було впродовж усієї історії, саме дипломатія — фахова, активна, вправна й досвідчена — відчиняє двері до миру.