Нещодавній виступ Маулани Фазлура Рехмана щодо неназваної державної політики формування приватних міліцій для місцевого захисту від терористів викликав широку полеміку. Чимало людей звинуватили маулану в неповазі до тих, хто поклав життя, захищаючи батьківщину.
Однак ширший контекст його слів заслуговує на уважний розгляд: чому держави заохочують місцеве населення в зонах конфліктів протистояти збройним угрупованням? Візьмемо Пакистан. Уряди один за одним вдавалися до цієї тактики — від колишнього Східного Пакистану до Белуджистану й КП. Головне питання, а можливо, і суть аргументу маулани, — чому ця політика провалилася в більшості випадків.
Відомий точністю вибору моменту, маулана навмисно обрав майданчик поблизу Лахора — політичного серця Пенджабу, — щоб донести своє послання до ключових осіб, які ухвалюють рішення. Але його заперечення проти підтримуваних державою цивільних міліцій аж ніяк не поодинокі. По всьому КП і Белуджистану — особливо в південних районах, від Лакі-Марвату до Дера-Ісмаїл-Хану (основної виборчої бази маулани) — місцеві жителі намагаються створити міліції самооборони проти терористичних угруповань на кшталт забороненого ТТП і фракції Хафіза Гула Бахадура. Племінні старійшини та політичні лідери висловлювалися ще різкіше щодо провалів держави в галузі безпеки — найостаннішим прикладом стали сидячі страйки в Кветті, організовані родинами вбитих поліцейських.
Безумовно, траплялися випадки, коли приватні міліції створювали кримінальні елементи, що шукали державного покровительства. Загалом же феномен підтримуваних державою збройних формувань — іменованих «комітетами миру» (амн), «лашкарами», а зневажливо — «ескадронами смерті» та «власниками карток» — давно втратив популярність. Для цього зсуву в КП і Белуджистані є конкретні причини.
Чому держави озброюють цивільних у зонах конфліктів?
У КП опора на місцеві міліції сягає британської колоніальної моделі колективної відповідальності. На піку антитерористичних операцій між 2007 і 2015 роками держава знову задіяла цей підхід. Десятки тисяч членів антиталібських лашкарів отримали зброю за повної підтримки цивільного і силового керівництва.
Вважалося, що президент Асіф Алі Зардарі рішуче підтримував цю стратегію; повідомлення часів його першої президентської каденції вказували на перемовини щодо поставок китайської стрілецької зброї для комітетів миру КП. Багато хто вважав, що цю політику живила й особиста трагедія — вбивство його дружини, Беназір Бхутто, релігійними фанатиками. Концептуально змодельована за зразком підтриманого США «сунітського пробудження» проти «Аль-Каїди» в Іраку, стратегія спочатку дістала підтримку в громадах колишніх регіонів Фата й Пата — з фінансуванням, зброєю та інституційним прикриттям від держави.
На початку ці міліції забезпечували цінну місцеву розвідку і правили за захисний щит для держави. Проте модель швидко виявила свої вади. Частина міліцій зловживала владою і вчиняла жорстокості, що обернуло громадські настрої проти них. Ще важливіше: після того як силові структури звільнили ключові райони, держава почала розглядати ці угруповання як фінансовий і оперативний тягар і поступово їх кинула. Розкриття тактичних слабкостей перед приватними міліціями підривало репутацію держави — складалося враження, що економічно й соціально слабкі терористи здатні кидати виклик структурованим силовим структурам без санкції зверху. Це змусило силові інституції переглянути своє ставлення до приватних міліцій.
Залишені напризволяще члени міліцій, «власники карток» і місцеві політичні діячі опинилися цілком беззахисними. ТТП і белуджські терористичні угруповання визначили членів комітетів миру, ватажків міліцій і споріднених політичних активістів пріоритетними цілями: ті зазнавали цілеспрямованих убивств, придорожніх вибухів і гранатних атак. Згідно з базою даних Пакистанського інституту досліджень миру, між 2006 і 2015 роками терористи здійснили 220 нападів на членів цих міліцій, убивши 507 і поранивши ще 416 осіб; у Белуджистані зафіксовано 77 нападів, у яких загинули 66 членів приватних міліцій.
У центрі цих подій перебувала ПНП. Її союзник — Авамі Насіональна партія — правила КП. Обидві партії також зазнали тисяч жертв. Водночас терористи таврували їх як ворогів — за повне партнерство з істеблішментом, за придушення терористів і підтримку іноземних окупаційних сил в Афганістані. За наявними даними, терористи здійснили 2 007 нападів на політичних активістів — переважно з цих двох партій, убивши 4 068 працівників і лідерів. Сам Маулана Фазл пережив кілька замахів із самопідривом, тоді як десятки членів його партії були вбиті в Баджаурі та прилеглих районах.
Суспільна довіра до цієї стратегії підірвана давно. Старійшини пам'ятають, як терористи перебили сотні їхніх людей і вождів. Після того як державний захист зник, чимало відмовилися знову добровільно йти служити. Поглибили це відчуття занедбаності й невирішені питання після об'єднання Фата — масове внутрішнє переміщення населення, кошти на розвиток, що так і не дійшли, та критично недофінансована місцева поліція.
Паралельно в Белуджистані політичні та громадянські актори висловлюють занепокоєння чутками про вербування колишніх афганських силовиків для тих самих цілей, заради яких колись залучалися приватні міліції. Використання іноземних бійців у внутрішніх конфліктах — не нове явище: горезвісна група Вагнера (нині «Африканський корпус»), створена і підтримувана Росією, добре зарекомендувала себе в цій сфері, а її бійці були задіяні в кількох конфліктах в Африці, Західній Азії та навіть в Україні.
Якщо афганські бійці справді замінюють місцеві приватні міліції або вливаються в них, важко уявити гіршу перспективу: це лише зміцнить кримінальні елементи й іноземних агентів. Саме такі елементи — поряд із приватними міліціями та так званими комітетами миру — були серед головних джерел недовіри між державою і суспільством у КП і Белуджистані. Навіть якщо це лише суспільне сприйняття, держава мусить дати чітку відповідь.
Маулана влучно вдарив по цих глибоко вкорінених місцевих образах. Стратегічно обравши момент і місце, він домігся того, щоб ті, хто формує пакистанську політику національної безпеки, не могли проігнорувати це послання.
Автор — аналітик з питань безпеки.