Захід продовжує виділяти колосальні кошти, щоб зупинити просування Росії в Україні. Навіть для переважно заможних держав — членів НАТО — 140 мільярдів євро, обіцяних Києву на цей і наступний роки, це не дрібниця. Шістдесят мільярдів із них є кредитом ЄС, що дещо знижує поточне навантаження на бюджети задіяних країн. Однак чи зможе Україна колись повернути ці кошти — питання відкрите.
Не варто переконувати себе, що виборці не розуміють масштабів витрат. Саме в таких країнах, як Німеччина, де держава стягує з громадян надвисокі збори та податки, а тепер іще й скорочує соціальні виплати, AfD знайшла для себе вдячну тему. Поки війна триває — мало що зміниться.
Перед європейцями досі стоїть той самий вибір: підтримувати Україну як буферну зону — або погодитися на російську гегемонію над Східною Європою, яка може поширитися далі на захід. Надто багато хто закриває очі на серйозні ризики для безпеки навіть самої Німеччини, що несе другий варіант, — і при цьому схиляється до того, щоб просто дати Путіну те, чого він хоче.
До складної загальної картини додається ще одна обставина: формально йдеться про рішення НАТО. Але фактично вже давно — про НАТО мінус один. Американці настільки відійшли від альянсу, що доля континенту опинилась у руках самих європейців.
Це виснажлива, однак по суті неминуча тенденція. Інтереси США сьогодні все більше звернені до інших регіонів світу. Трагічно, що для усвідомлення цього знадобилась жахлива війна в Україні й президент-націоналіст у Вашингтоні — аж тоді ця думка почала приживатись у столицях Європи, нині в Римі.