Навіть після ночі важкого бомбардування Ольга прокидається на світанку — і йде годувати одеських котів. «Це місто — моє ціле життя», — каже 74-річна жінка. Щодня вона доглядає за 50 котами, які блукають серед руїн і обгорілих будівель у її кварталі — постійній мішені російських бомб. Чоловік і син Ольги померли давно, але самотньою вона себе не почуває. Сирени повітряної тривоги давно перестали її лякати. «Люди евакуюються самі, а я навіть не думала про це».
Ольга — одна з тих літніх людей, що залишились доглядати за покинутими тваринами й вуличними безпритульними. За даними Naturewatch Foundation, ще до війни в Україні нараховувалось до 200 000 безпритульних собак — і ще більше котів. З початком бойових дій тисячи домашніх тварин загубилися або залишились без господарів. Ті, хто лишається у зруйнованих містах, нерідко годують десятки безпритульних тварин — хоч самі ледве зводять кінці з кінцями.
Робота починається о дев'ятій ранку. «Виходжу годувати. Починаю з найвіддаленіших місць, а закінчую біля моря», — розповідає Ольга. Вона годує котів у дворах, сусідніх садках, на парковках і схилах по дорозі до моря. Улюблена кішка Лора, якій вона дала прізвисько Чорнушка, пережила пухлину на шиї завбільшки з горіх. «Вона любить паштет і найсмачніше, що я можу їй дати — бо пережила багато операцій. Я довго виходжувала її, і вона стала як хвора дитина — найдорожча». Саме ця прив'язаність не відпускає Ольгу з Одеси попри небезпеку. Найбільший її страх — не за власне життя, а за долю тварин, яких вона лишить беззахисними. «Вони просто не виживуть без нас, людей».
Одеса не на лінії фронту, але Росія б'є по місту дедалі потужніше — щоб відрізати Україну від зовнішної торгівлі. Удари ідуть уздовж узбережжя: по суднах і портовій інфраструктурі, поки Москва намагається убезпечити власні кораблі в Азово-Чорноморському басейні.
На іншому кінці міста — і зовсім не знаючи одна про одну — 73-річна Наталія так само доглядає за 13 домашніми тваринами і 27 безпритульними. «Жити у зоні бойових дій дуже важко. Тварини стають нервовими — доводиться багато часу витрачати на те, щоб стежити за їхнім станом і заспокоювати їх», — каже вона. Корм для тварин купує з пенсії; благодійний фонд United for Animals Foundation допомагає з харчуванням для безпритульних.
«Дуже важко жити без світла й води, а іноді й без тепла. Носити воду на восьмий поверх для вуличних тварин — коли вода в мисках замерзає, доводиться відтавати її і виносити гарячу. Все це суттєво ускладнює умови».
Доставити корм до таких опікунів непросто: багато літніх людей фізично не можуть нести важкі мішки від пунктів роздачі, розповідає Мартина Мацєвська, старший менеджер польових операцій Greater Good Charities. «До громад ближче до лінії фронту добратися ще важче і небезпечніше. Багато літніх опікунів живуть на пенсії лише 2 500–4 500 гривень (приблизно £40–75) на місяць. Без сторонньої допомоги багато хто просто не зміг би продовжувати доглядати за тваринами, які від них залежать».
День Наталії починається о шостій ранку і закінчується о першій ночі: вона чистить лотки, годує тварин і перевіряє, чи всі здорові після нічних авіанальотів. «Під час вибухів я дуже переживаю за їхнє життя — особливо за тих, що на вулиці: їх може зачепити осколком або вибуховою хвилею. Мої тварини — моє життя. Ми — одне ціле».
Науковці підтверджують: через наслідки війни поведінка тварин суттєво змінилась. Дослідники в Україні порівняли їхню активність після початку російської окупації і в той самий період 2021 року. У дослідженні, опублікованому у червні, вони дійшли висновку, що під час активних бойових дій або вночі тварини ставали помітно менш активними.
Ольга теж спостерігає ці зміни — хоча вважає, що на поведінку котів не менш сильно, ніж бомби, впливає людська жорстокість. «Деякі люди проти годівлі тварин — особливо біля машин. Автомобіль для них важливіший за живу істоту. Звичайно, бувають скандали і багато стресу. Від жорстоких людей вони страждають найбільше».
І Наталія, і Ольга — попри все, що їм довелося побачити, — вірять, що війна скоро закінчиться. «Надія — це все, що лишилося. Бо кінця-краю не видно», — каже Ольга. Наталія додає: «Я дуже сподіваюся, що це скоро скінчиться. Щоб українські чоловіки повернулися до своїх сімей, щоб діти перестали плакати, щоб матері перестали плакати на похоронах своїх синів».