У дев'яностих роках на заході України почали зводити пам'ятники бійцям Української повстанської армії (УПА). Після п'яти десятиліть радянської пропаганди, яка змальовувала їх пособниками нацистів та бандитами, багато людей на заході країни вшановували їх як героїв. Партизанська боротьба проти радянських військ, яку УПА вела до початку п'ятдесятих, оспівувалася як боротьба за вільну Україну. Дії радянської влади проти УПА залишили глибокий слід у долях сімей — сотні тисяч українців депортували до Сибіру.
Ті монументи викликали обурення польської громадськості, проте не призвели до такої кризи у відносинах між Україною та Польщею, як нинішнє рішення президента Володимира Зеленського назвати підрозділ збройних сил «Героями УПА». Монументи були справою приватних ініціатив, а не державною історичною політикою, якою є президентський указ.
Навіть без такого приводу УПА залишалася болючою темою між двома країнами. У Польщі три ці літери асоціюються з убивством десятків тисяч польських цивільних на Волині — на північному заході сучасної України — у 1943 році. У 2016 році польський парламент засудив ці масакри як геноцид.
Радикалізація потерпілих поразку
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році в більшості країн Східної Європи виникла гостра потреба у власному погляді на власну історію — без догм, табу та брехні комуністичної диктатури. Вимога «правди» ставала самоствердженням: йшлося про відновлення справедливості щодо жертв комуністичних злочинів, повернення насильницьки перерваних традицій і пошук у минулому легітимації для щойно здобутого суверенітету. Проте нерідко це призводило до того, що історія знову ставала інструментом певної справи — тільки замість комунізму в центрі опинялася нація.
Польсько-українські відносини — показовий тому приклад. Український національний рух формувався в ХІХ столітті не лише в протистоянні з Російською імперією, а й у конкуренції з польською боротьбою за відновлення державності, яку Росія, Пруссія та Габсбурзька монархія поділили між собою. Коли наприкінці Першої світової обидва народи отримали шанс здобути власну державу, вони претендували на одні й ті самі землі Західної України: формально — частина давньої польської Речі Посполитої, за населенням сіл — українська більшість.
Поляки взяли гору — незалежна Україна не постала. Ця поразка призвела до радикалізації молодих українців, яку додатково живила репресивна політика польської держави щодо меншин. Ті українські націоналісти, які під час Другої світової війни створили УПА, ще в тридцятих роках здійснювали замахи на польських чиновників. Для більшості українців тоді вони не були виразниками народної волі.
Пануючою силою на заході України войовничі націоналісти стали лише в умовах подвійної окупації — радянської та німецької. Після радянської окупації 1939–1941 років, наслідку пакту Гітлера–Сталіна, вони співпрацювали з нацистською Німеччиною, а подекуди безпосередньо брали участь у її злочинах. Саме на цьому будує свою риторику російський режим, прирівнюючи підтримку незалежної України до нацизму й виправдовуючи вимоги «денацифікації».
Як УПА стала символом свободи
Однак німецькі окупанти так і не погодилися на створення незалежної української держави. Тоді партизани УПА повернули зброю проти вермахту — водночас ведучи бої з радянськими та польськими партизанами й здійснюючи етнічні чистки на підконтрольних теренах. За роки існування УПА змінювалася: починала з ідеології, близької до фашизму, проте після 1945 року прийняла демократичну програму з визнанням прав меншин. Чи то була тактична адаптація до нових обставин, чи справжня еволюція — питання відкрите.
Спадщина УПА в Україні довго залишалася суперечливою. За межами колишніх твердинь на заході країни опитування фіксували переважно негативне ставлення до її ролі. Поступова реабілітація УПА з боку держави розпочалася після Помаранчевої революції 2004 року. Але саме російська агресія з 2014 року перетворила чорно-червоний прапор УПА і гасло «Слава Україні! Героям слава!» на загальновизнані символи опору.
Ця трансформація не означає прийняття початкової ультранаціоналістичної ідеології. Наскільки суперечливим є питання УПА навіть сьогодні — добре показує приклад Петра Порошенка: в роки президентства (2014–2019) він просував юридичне визнання ветеранів УПА, а 2016 року під час візиту до Польщі опустився на коліна біля меморіалу жертвам волинських масакр.