У фіналі своєї тихо пронизливої книги про мистецтво у воєнний час Шарлотт Гіґґінс описує осінній візит до Харкова — другого міста України на північному сході країни, за кілька десятків кілометрів від кордону з росією. У тихому парку вона бачить чоловіка: стоїть у струмку й балансує камінці одне на одному, зводячи хитку вежу — «метафора життя в цьому місті, — пише вона, — що виглядала б надто очевидною для роману».

Але Гіґґінс, мов добрий прозаїк, не виривникує деталі з місця — вони самі стрибають у її відкриті очи й вуха. Мультики, які дивиться хлопець, — і раптова тиша при відключенні світла, крізь яку проступає далекий гуркіт вибухів на фронті. Пейзаж міста, вколотий на руці молодого поета, — і різка обірваність татуювання там, де шкіра з ноги замінила ту, що розшматував осколок. Водоспади сокирок — так описує їх Гіґґінс — на полі в прифронтовому Донбасі, «що зливаються з пагорба і збираються внизу у велике озеро квітів… Сокирки ростуть на землі, яку нещодавно перерили».

Це підводить Гіґґінс до розповіді водія: той зупинився біля придорожньої канави й, опустивши очи, побачив обличчя мертвого російського солдата, що дивилося на нього знизу. Образ солдата, що злився із землею, яку його послали завоювати, нагадує їй вірусне відео з перших днів вторгнення 2022 року: стара українка простягає пакет насіння соняшника солдату й просить сипнути в кишені — щоб, коли його вб'ють, квіти проросли з тіла і прикрасили українську землю.

Одна з мисткинь, що стали героями книги, Анна Звягінцева, розробила комбінезон, просочений насінням, під назвою «Стійкий костюм для загарбника». Інша — Маргарита Половинко, загибла 2025 року на фронті під час служби оператором дрона, — малювала моторошні олівцеві малюнки про війну, а наостанок використовувала як матеріал власну кров. На одному з них собаки їдять мертвого російського солдата. Образ, каже Гіґґінс, «огидний і жахливий»; вона пригадує, як Ахіллес перед убивством Гектора в «Іліаді» обіцяє віддати тіло на поживу псам. «У Половинко відчуваєш, що образ — менше про грубий тріумфалізм і більше про плоть, що перетворюється на щось інше».

Ці овідієві метаморфози вплітаються в античну нитку книги, де Гіґґінс — класицист за освітою і головний культурний оглядач Guardian — ставить поряд грецький міф і постатей Гомера та Есхіла з сьогоднішніми виборами і болями смертних українців. Але явні перетворення — лише тло. Головне в книзі — метаморфози самих митців під тиском війни.

У місті поблизу фронту вона зустрічає Ярослава Пілунського — оператора з київського кінематографічного колективу «Вавилон 13», що тепер керує дронами в армії. Від мистецтва в нього мало що лишилося. Іноді, коли гарний захід сонця, він жене дрон до озера, де точно будуть вибухи, — просто заради картинки. Напередодні вторгнення він монтував фільм у Римі; коли Гіґґінс зустрічає його — через 19 місяців — він уже не пам'ятає, що це було за кіно. «Іноді, — пише Гіґґінс, — йому здавалося, що все це він вигадав».

Гіґґінс цитує Діану Берг — культурну менеджерку й активістку, яку двічи виганяли зі схід­ноукраїнських міст: «Поки не скінчилась війна, найкращі концептуальні митці України — це армія». А ще темніші слова поетки Галини Крук: «Для поезії немає місця, коли кілька днів стоїш біля зруйнованого підвалу висотки, чуєш, як твої діти й онуки кричать під завалами, і не можеш їх витягнути». Крук шкодує, що поети не можуть взяти вірші на бій як справжню зброю. «Мені шкода, що поезія не вбиває».

Гіґґінс сама проходить метаморфозу: з кореспондента з культури вона перетворюється на щось на зразок воєнного репортера — цікавість заносить її куди ближче до справжніх боїв, ніж вона розраховувала. Та й безладне застосування росією ракет і дронів по українських містах перетворює всю країну на лінію фронту. Більшу частину книги війна — це звуки за кулісами, але насильство таке глибоке й широке, що час від часу в текст падає маленька дужка, і вона б'є: будинок, де загинули 50 людей; диригент, застрелений за відмову виступити на концерті окупантів. Найпотужніший удар — одна з письменниць, з якою Гіґґінс зблизилася найбільше, гине під час російського ракетного удару.

Гіґґінс — присутня в тексті, але не нав'язлива — каже, що час в Україні «відірвав» її від ґрунту. «Це змінило й розширило мій погляд на речи — наче мені дали інші очи».

Частина зміни, яку вона свідомо бере на себе, — вивчення української мови. В час, коли для багатьох лояльних антипутінських українців рідною мовою досі лишається російська. Відторгнення російської культури у вільній Україні різке. Пам'ятники пушкіну, колись звичайні, тепер сприймають як знаки ворожої держави, що маркує свою територію. Гіґґінс цитує есе письменниці й редакторки Саші Довжик: «Російська — моя рідна мова, а визволення означає вирвати її з горла».

Попри сповнені гніву слова Берг і Крук, Гіґґінс виявляє: митці, поети, щоденникарі, романісти й кінематографісти, з якими вона зустрічається, все одно знаходять способи і причини творити. «Аргумент цієї книги, — пише вона, — в тому, що культура й мистецтво, створені цими людьми — деякі з яких поклали своє життя, — формуватимуть пам'ять про війну». Сильне твердження для світу, де виробники мемів і агрегатори кліпів, здається, витіснили навіть істориків, не кажучи вже про письменників і митців. Але враження від живої й сповненої надії книги Гіґґінс — безліч творчих хвиль, що розходяться й накладаються одна на одну у воєнній свідомості українців. Мистецтво дає розраду; воно пропонує способи описати незбагненне.

«Для мене немає сенсу писати про війну», — каже Гіґґінс Артур Дронь, поет і поранений солдат із перерваним татуюванням. «Але писати про людей — дуже важливо. Це і є мій фокус: не окопи й обстріли, не ракети, кулі чи зброя. Я через це пройшов; не хочу про це писати. Головне — писати про те, як можна зберегти відчуття любові в окопах».

Ніколи раніше, пише Гіґґінс, вона не бачила, як слухають поезію з такою напругою, як у буквально підземному барі Харкова 2025 року. «Люди в залі нахилялися вперед, захоплені живим сьогоденням, цим спільним слуханням і відчуттям, що невловимі емоції нарешті знаходять слова. Коли знаменитий харківський романіст, поет і тепер солдат Сергій Жадан читав свої твори, я побачила жінку в залі, яка беззвучно промовляла слова разом з ним — бо знала його вірші напам'ять».