Польща та Україна залишаються надійними союзниками у протистоянні з Росією, але їхні відносини регулярно наштовхуються на одну й ту саму перешкоду: суперечливу пам'ять про Другу світову.
Остання хвиля напруги виникла після того, як Київ назвав один із підрозділів Збройних сил на честь Української повстанської армії (УПА). Польща звинувачує це формування у масовому знищенні польського цивільного населення в роки війни. Варшава відреагувала різко: президент Польщі Кароль Навроцький відкликав державну нагороду, яку раніше вручив Володимиру Зеленському.
Волинська різанина: кожен зі своєю назвою
Центром суперечки залишається Волинська різанина 1943–1945 років. За польськими оцінками, близько 100 000 етнічних поляків загинули від рук українських націоналістичних сил — Польща кваліфікує ці події як геноцид. Українські історики визнають масову загибель цивільних, але наполягають на тому, що насильство відбувалося в умовах взаємного міжетнічного протистояння.
Слово «геноцид» стало дипломатичним каменем спотикання: його офіційне вживання матиме правові й моральні наслідки для обох сторін.
Україна трактує УПА як символ боротьби проти радянської окупації. Польські посадовці таке трактування відкидають, посилаючись на конкретні злочини організації проти польського мирного населення.
Ексгумації та операція «Вісла»
Польща тривалий час домагалася дозволу на ексгумацію останків польських жертв воєнного насильства на заході України. Нещодавно Київ надав дозволи на окремих ділянках Волинської області, але прогрес залишається повільним. Для Польщі це питання гуманітарної відповідальності; для України — ризик нового витка претензій.
Додатковим джерелом взаємних образ є операція «Вісла» 1947 року, коли польська влада примусово переселила близько 140 000 етнічних українців і лемків із Південно-Східної Польщі. Україна розцінює ці події як етнічне чищення; польська сторона характеризує їх як вимушені заходи безпеки в повоєнному хаосі.
Союз, стійкий стратегічно — вразливий символічно
Навроцький — консервативний історик-націоналіст — зробив питання Волині одним із пріоритетів своєї програми і неодноразово вимагав від України офіційного визнання геноциду. Ця позиція відображає внутрішній тиск у польському суспільстві, де пам'ять про воєнні злочини залишається надзвичайно чутливою темою.
Попри все це Польща лишається одним із найпослідовніших захисників України на міжнародній арені: постачає зброю, надає фінансову підтримку й притулок для мільйонів біженців. Обидва уряди зацікавлені зберігати союз перед обличчям спільної загрози з боку Москви.
Але механізм конфлікту повторюється: символічний жест — назва підрозділу, відкликана нагорода, заява про геноцид — провокує дипломатний скандал, після чого обидві сторони поспішають стабілізувати відносини через спільні безпекові пріоритети. Без угоди про порядок ексгумацій і спільної рамки для визнання трагедії цей цикл не зупиниться.