«Герої не вмирають»: солдат повернувся через три роки після власного похорону
У травні 2023 року Наталія зробила те, чого жодна мати не має робити: поховала сина. Чиновники запевнили її — збіг ДНК незаперечний. Назар Далецький, ветеран армії, який добровільно записався на фронт у перші дні повномасштабної війни, — мертвий. Вона забрала останки додому, поховала в рідному селі Великий Дорошів біля Львова і наступні три роки щотижня приходила на цвинтар.
А потім він зателефонував.
На початку лютого цього року Назара звільнили з російського полону в рамках чергового обміну. Щойно зійшовши з автобуса на українську землю, він узяв мобільний телефон і набрав матерів номер. «Боже мій, як я тебе чекала, дитинко моя рідна», — крізь ридання вимовила Наталія. — «Руки-ноги є, все на місці?» Відео цього дзвінка, зняте місцевим чиновником, миттєво стало вірусним. У країні, де кожного дня надходять звістки про загиблих, — несподіваний щасливий кінець.
Назар воював ще від 2014 року — пройшов чотири ротації на Донбасі. Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го записався добровольцем попри певні проблеми зі здоров'ям. На Великдень виїхав із рідного села на фронт. Два тижні щодня телефонував додому — лічені секунди: «Мамо, я живий». Потім замість нього подзвонив чужий голос: «Вашого сина взяли в полон». Лінія обірвалась.
Те, що сталося далі, — виснажливий шлях, який пройшли тисячи українських сімей. Нескінченні установи, форми, запити — і жодних відповідей. Аж до травня 2023 року, коли Наталії повідомили: Назар загинув ще у вересні 2022-го, в день свого 44-річчя, під час обстрілу колони в Донецькій області. «ДНК збігається однозначно», — сказала їй чиновниця. Наталія не вірила, але думка про те, що могила сина буде десь далеко, змусила її погодитись: «Якщо це справді мій хлопець — забирємо його додому».
Останки привезли у двох мішках. У труну поклали однострій, речі Назара — і трохи їжі: печиво, цукерки. «Бідолаха сидів у полоні, напевно голодував», — пояснила Наталія. Вісім священиків, духовий оркестр, натовп односельців. Поховали поруч з батьком.
Три роки вона жила з цією втратою. Морально і фізично — стрибав тиск, кілька разів потрапляла до лікарні. Одне не давало спокою: Назар жодного разу не снився їй. «Я плакала на могилі й казала: чому ти не приходиш до мене уві сні?»
Минулого вересня племінниця попросила її сісти і підготуватися до новини: двоє звільнених полонених стверджували, що бачили Назара живим протягом минулого року. Нові зразки ДНК, нові запити. Слідчі питали, чи не народжувала вона ще одного сина — бо інакше збіг пояснити було неможливо. «Мені здається, я б пам'ятала», — відповіла Наталія.
На початку нового року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими підтвердив: Назар живий і перебуває в Росії. У лютому його включили до обміну. Переконалась вона лише почувши його голос.
Назар не знав, що рідні вважали його мертвим. Коли волонтери намагалися пояснити ситуацію після виходу з автобуса, він вирішив, що йому повідомляють про смерть матері. Зараз він перебуває в реабілітаційному центрі — болять ноги, постійний шум у вухах. Але Наталія каже: «Голова в нього ясна, я це бачу». Вони розмовляють відеодзвінком щонайменше раз на день.
Наталія вже склала меню до його повернення: молочна затірка, голубці, деруни. «Щойно приїдеш — обніму тебе так само міцно, як ти колись обняв мене», — обіцяє вона.
Одне запитання лишається відкритим: чиї ж останки три роки лежали в могилі? Десь якась сім'я, можливо, досі чекає свого зниклого. Після появи Назара живим останки ексгумували і направили на повторну експертизу. Результати очікуються найближчими тижнями.
На цвинтарі у Великому Дорошеві земля там, де була могила, ще виглядає свіжоперекопаною. Поруч лежить розколотий дерев'яний хрест і металева табличка в кольорах українського прапора. Напис — «Герої не вмирають».
Джерело: Theguardian