Вкрадене дитинство: 1 400 днів війни очима українських дітей
Понад 1 400 днів бойових дій — і весь цей час українські діти живуть у переміщенні, втрачають рідних і гинуть у війні, розпочатій Росією. Напередодні Різдва 2025 року кілька дітей написали листи організації World Vision, де розповіли, як конфлікт забрав у них дитинство.
Катерині 17 років. Вона з Харкова, але переїхала до Києва, рятуючись від обстрілів. Вона втратила батька, який воював за Україну. «Останні чотири роки повністю перевернули моє життя догори дном», — написала вона. Її мрії змінилися докорінно: замість випускного й нового телефона — стати лікарем і зробити так, щоб жодна дитина у світі ніколи не вчилася розрізняти, що летить на неї: дрон, керована авіабомба чи балістична ракета.
Максиму 13 років. Він із Олешок — одного з перших міст на півдні, окупованих російськими військами. Тепер мріває лише про тишу: «Я досить рано зрозумів, що таке страх і невідомість завтрашнього дня». Інший хлопчик — десятирічний Максим із Миколаєва — чотири роки не бачив моря, хоча до війни їздив туди кожного літа. «Мені весело на свята, але тільки наполовину», — написав він.
Дванадцятирічна Ґлорія з Боярки під Києвом пам'ятає, як тікала з дому під гул літаків. Вона й досі прокидається вночі від спалахів вибухів за вікном. Родина мчала лісом, об'їжджаючи танки, — позаду гриміли вибухи. Тепер дівчинка плете маскувальні сітки для захисників і сподівається, що після перемоги купить корелу й навчить її співати Гімн України. «Я мрію, щоб плач моєї країни перетворився на радість і сміх».
Восьмирічна Марія прокинулася від маминого голосу: «Вставай, вибухи!» — і її життя розділилося на «до» і «після». За чотири роки вона змінила чотири школи й чотири класи однокласників. Залишила вдома пташку — він загинув, поки родина рятувалась у бабусі. Та після переїзду до Києва Марія навчилася їздити верхи і каже: «Я вірю, що все буде добре». Одинадцятирічний Артемій теж перебрався до столиці з Харкова — там школи досі працюють лише онлайн. Його мрія проста: повернутися додому, побачити тата і жити без ракет і дронів.
За даними ООН та ЮНІСЕФ, понад 2,5 мільйона українських дітей переміщено: майже 791 000 залишаються всередині країни, ще близько 1,8 мільйона шукають захисту за кордоном. З початку повномасштабного вторгнення загинули понад 15 000 мирних жителів, поранено щонайменше 41 000. У 2025 році жертв серед цивільних більше, ніж за попередні два роки разом.
Альона Сірант із Києва переїхала до Австралії з десятирічним сином Іллею у березні 2022 року. Три роки хлопець не плакав і не говорив про свої почуття. «Ці діти неймовірно витривалі… але вони втратили довіру до світу», — каже вона. Ілля соромиться їсти морозиво й дивитися кіно, поки рідні залишаються в небезпеці. На відеосесіях підтримки, які пані Сірант проводила для переміщених дітей, вона бачила 12-річного хлопчика з Харкова, який спочатку просто мовчав. «Він не спав уночі, не заводив друзів — боявся їх утратити. Ці діти подорослішали надто швидко», — каже вона.
«Росія не просто вторглася в країну — вона пограбувала ціле покоління, відібравши у нього право бути дітьми», — підсумовує пані Сірант. За словами директора з кризового реагування World Vision Ukraine Армана Григоряна, через воєнні умови та обмеження COVID-19 українські діти не мають повноцінної шкільної освіти з 2020 року. Це створює «примножувальний ефект» на їхній психологічний стан. У деяких регіонах в укриттях організовані простори, де діти малюють і майструють — хоча б на мить виходячи за межи воєнної реальності. «У ту мить — ніби інший час. Ніби їх немає у цій війні», — каже Григорян.
Джерело: Abc