Добропілля в темряві: репортаж із прифронтового міста
«Ну що, хлопці, сьогодні вночі вирушаємо на війну!» — весело каже Гімлі. Він чистить зброю, Кіт шукає GoPro, Майк курить на балконі, а автор перевіряє спорядження. Завдання — дістатися до Добропілля, зняти репортаж і повернутися живими.
Вночі вирушають крізь холодну грудневу темряву. Сніг за вікном, знайома музика — і марна спроба заснути. Приїжджають у крижаний мороз. Гарячий чай, сухпайки, очікування. Баггі, що мав довезти команду, терміново забирають на інше завдання. Натомість з'являється побитий білий пікап і мовчазний водій років п'ятдесяти.
Маскувальні сітки і РЕБ
Дорога з Білозерського до прифронтового Добропілля знайома, але тепер виглядає інакше — порожня, обрамлена маскувальними сітками. Водій вмикає систему радіоелектронної боротьби. «Буде важка ділянка, треба проскочити без втрат», — попереджає він, і додає з видимим спокоєм: «Зі мною ще ніхто не загинув».
Кілька хвилин розтягуються в нескінченність. Репортер знову запитує себе: навіщо? Міг би працювати в Києві, жити спокійно. Але відповідь він знає — любить роботу, людей поруч і вміння вловлювати чужі історії.
Місто, яке поглинула темрява
«Давай, давай, давай!» — і вони на місці. Входять до міста з півночі. Майже одразу під ногами — невибухлий боєприпас. Тут це звичайна справа.
Донбаське місто Добропілля — одне з тих, що швидко поглинула темрява: спочатку удар по центру і масова втеча мешканців, потім російський прорив і підготовка до вуличних боїв. Ворога вдалося відкинути, але місто вже не те. Востаннє автор був тут у червні — їв шаурму з американським другом і насолоджувався літом. Тепер довкола — руїни.
На кожен крок треба дивитися
Житлові будинки з розбитими шибками. Дитячий майданчик, на якому більше, мабуть, не буде дітей. Величезна вирва. Поруч — великий невибухлий снаряд. Росіяни менш ніж за дев'ять кілометрів — з повітря може вдарити будь-що і будь-якої миті.
Мороз ріже руки. Десь гуде генератор — значить, хтось ще живе. Вулицями бродять безпритульні собаки з сумішшю божевілля й туги в очах — у пошуках когось, у надії на щось, зовсім як люди.
«Нас ніхто не любить, нікому не потрібні»
Під час перекуру підходять дві жінки — переселенки з Селидового. В Полтаві родичі назвали їх сепаратистками і вигнали. До Селидового повернутися не можуть — там уже «ДНР». Тепер шукають будь-яку роботу в напівмертвому місті.
«Ми й самі знаємо чому. Ніхто нас, донецьких, не любить. Ніхто в нас не потребує», — кажуть вони. І наостанок: «Ми чекаємо на мир і на кінець війни».
«Місто мертве»
У центрі — чоловік із розгубленим виглядом. Мама хвора, він теж. Нікуди їм їхати. Якщо прийдуть росіяни — що вдієш. Гуманітарна допомога приходить дедалі рідше, магазин відчиняється на дві години на день і то не щодня. «Все зруйновано. Нічого не працює. Місто мертве. Нічого, зовсім нічого», — каже він.
Дрон і чорний Hilux
На виході з міста над головою пролітає російський дрон «Молнія» — мабуть, прямує до якоїсь цілі. На щастя, не до них. Рація мовчить — всі на завданнях. І раптом — чорний Hilux. «Стрибайте, швидко!»
Троє солдатів і репортер на кузові вантажівки, що мчить на повній швидкості. Холодний вітер, сльози від морозу, Гімлі з рушницею контролює небо. Сцена наче з голлівудського бойовика — але це реальність.
Борис Богданович Малюга — репортер, режисер і поет, народився 2002 року в Тернополі. Його документальний фільм «The Fellas» про українських солдатів демонструвався на численних українських та міжнародних кінофестивалях.
Джерело: Diepresse