Лариса Шеванділ не бачила свого чоловіка Олега вже 11 років. Атлет та президент місцевої федерації бойових мистецтв у своєму рідному місті Дебальцеве на сході України, Олег був викраданий у травні 2015 року. На той час місто вже входило до так званої «Донецької Народної Республіки», яку проголосили підтримані Кремлем проросійські сепаратисти роком раніше. Подружжя розмовляло двічі протягом перших 24 годин після арешту — і більше ніколи.
Згідно зі свідченнями очевидців, зібраними Шеванділ, озброєні люди в масках зупинили її чоловіка на вулиці, витягли з машини, наділи мішок на голову й швидко виїхали.
Шеванділ провела власне розслідування та заснувала правозахисну організацію «Повернення додому». Вона стверджує, що справа її чоловіка розглядалася у Комітеті ООН з примусових зникнень.
«На жаль, ООН не має змоги здійснювати прямий вплив. Тому, незважаючи на їхні зусилля, він залишається в ув'язненні», — каже Шеванділ. «Одинадцять років у російській в'язниці — це довгий час. Кажуть, що кожен день — це пекло, але потім потрібно помножити на 365, а потім ще на 11.»
Росія порушує норми міжнародного гуманітарного права
Більшість українських цивільних, яких наразі утримує Росія, мають схожу долю. Десятки тисяч зникли з початком повномасштабного вторгнення. Організації з захисту прав людини оцінюють, що щонайменше 16 000 українських цивільних опинилися за ґратами.
Свавільний арешт є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права. Цивільне населення захищене четвертою Женевською конвенцією. «Конвенція забороняє країнам вторгатися на суверенну територію інших держав та свавільно заарештовувати їх громадян», — заявив DW Юрій Ковбаса, представник Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України.
Росія виправдовує арешти, стверджуючи, що затримані чинили «спротив спеціальній військовій операції», каже Михайло Сава з Центру громадянських свобод. «Ці люди зовсім не мають юридичного статусу. Їхнє ув'язнення є порушенням і міжнародного, і самого російського права.»
Переміщені й звинувачені в шпигунстві
Активіст і журналіст Сергій Цигіпа — один із тих, хто потрапив у цю пастку. Після виходу на пенсію у 2021 році він почав писати казки про рідну Нову Какховку в Херсонській області. Коли на початку 2022 року місто окупували російські війська, Цигіпа залишився — організовував гуманітарну допомогу й інформував світ через соціальні мережі. 12 березня 2022 року його викрали.
Згідно з даними правозахисної організації «Меморіал», його утримували без звинувачення кілька місяців. Лише 26 грудня 2022 року йому висунули обвинувачення у шпигунстві. Політичним в'язнем його визнає і «Меморіал».
Дружина Цигіпи Олена, яка називає себе «фрилансовою правозахисницею», бере участь в ініціативі «Цивільні в полоні». «Я знаю, що його доля була б не легшою, якби я просто сиділа й плакала», — каже вона. Останній лист від чоловіка вона отримала у лютому, хоча пише йому щотижня. «Вони утримуються в холодних, вогких умовах. Страждають усі — і цивільні, і військові.»
Систематичне катування полонених
За даними ООН та правозахисників, катування та жорстоке поводження є систематичною практикою щодо всіх, кого утримує Росія, — незалежно від статусу.
«Всі наші захисники — чоловіки та жінки, військові та цивільні — повідомляють про це, коли повертаються. Всі говорять, що це відбувається», — підтверджує Ковбаса.
Хто потрапляє до російських в'язниць?
Михайло Сава з Центру громадянських свобод пояснює: більшість затриманих були активними громадянами — волонтерами, водіями евакуації або просто тими, хто відкрито висловлював проукраїнські погляди. «Вони загрозливі для окупантів, бо потенційно можуть стати ядром організованого спротиву. Масові арешти також залякують решту населення: ви просто демонструєте, що зникнути може кожен.»
Пенсіонер Сергій Ліхоманов зник майже на два місяці після того, як озброєні люди наприкінці 2023 року ввірвалися до його квартири в окупованому Севастополі. Росія звинувачує його в державній зраді та плануванні теракту. «Меморіал» розцінює справу як грубе порушення закону з політичною мотивацією.
«Я хочу, щоб мій брат жив нормальним життям. Він нічого поганого не зробив», — каже сестра Ліхоманова Тетяна Зелена. Вона залишила роботу заради його звільнення і каже, що не зупиниться, навіть якщо брата відпустять. «Моя дочка каже, що знає мене занадто добре, щоб у це вірити», — сміється Тетяна. Вона обіцяє боротися доти, доки на волю не вийдуть усі, чиїх близьких вона встигла зустріти за роки правозахисної роботи.