Кожна по-своєму, війна в Україні — наслідок російського вторгнення — та збройний конфлікт навколо Ірану розповідають повчальну, але різну історію. Вихідні обставини цих конфліктів не могли б бути більш несхожими.
Іранський вузол: проксі, уран і ракети
У випадку Ірану домінують три проблеми: використання проксі-формувань — «Хезболли» в Лівані, ХАМАС на окупованих Ізраїлем територіях і хуситів у Ємені; збагачення урану до рівня, близького до збройного; та внутрішні потужності для виробництва балістичних ракет і ударних безпілотників.
Ізраїль в останній час послабив боєздатність іранських закордонних сил, однак атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року показала, що ці сили здатні сіяти справжній хаос. Те саме продемонстрували хусити — блокадою комерційного судноплавства через протоку Баб-ель-Мандеб — і «Хезболла», яка відновила бойові дії на півдні Лівану. Загроза країнам регіону з боку іранських ракет і безпілотників давно вийшла за межі гіпотетичного. Третя війна в Затоці підтвердила здатність Ісламської Республіки завдавати ударів на дальній дистанції — і оголила, що розвідки Заходу та Ізраїлю цей потенціал недооцінили.
Чи варто турбуватися через те, що Іран може наблизитися до ядерного порогу? Так. Погоджуючись на умови СВПД — іранської ядерної угоди — Іран мимоволі підтвердив обґрунтованість цих побоювань. Але чи виправдовують ці страхи збройне втручання? Особливо з огляду на те, що Іран не порушував жодного з положень СВПД аж до моменту, коли США в односторонньому порядку вийшли з угоди.
Розмиті підстави: чому Росія пішла на Україну
Обставини російської агресії значно розмитіші. Непослідовність у кремлівських обґрунтуваннях — там це досі «спеціальна військова операція» — справи не полегшує. Найвагоміші претензії зводяться до чотирьох пунктів. Прагнення України вступити до НАТО наблизило б альянс до кордонів Росії, загрожуючи її безпеці. Нібито надмірний вплив націоналістичних елементів у Києві зробив «денацифікацію» й «демілітаризацію» в очах Москви необхідними. Росія також нібито захищала самопроголошені Донецьку і Луганську народні республіки та російськомовне населення Донбасу, де бойові дії тривали ще з 2014 року.
Щоб показати порожнечу аргументу про загрозу розширення НАТО, достатньо вказати на географічну близькість Аляски до Камчатки. В основі обох воєн — і в Україні, і навколо Ірану — лежать суперечки між п'ятьма державами щодо того, хто і як визначає правила гри у своїх регіонах.
«Сила — це право»: стара ідея, нові наслідки
В обох конфліктах три найбільш мілітарно потужні країни прагнули вирішити суперечки на власних умовах. Проблема в тому, що ці умови не передбачають світу, де народи вільні розвивати науку й технології, необхідні для безконфліктного існування. Так само як демократії надають додатковий захист меншинам, міжнародний порядок зобов'язаний захищати малі держави від наслідків поділу на «сфери впливу» між провідними економіками.
У випадку Ірану цей аргумент важко відстоювати. Але щойно ми погоджуємось із тим, що ядерна зброя зробила б вторгнення малоймовірним, ми визнаємо оборонну логіку нарощування власного арсеналу. При цьому іранський експорт революції — особливо військовими засобами — не є безконфліктним використанням спільного простору.
Ідея «сила — це право» має довгу історію: від книжки Артура Десмонда 1896 року через праці Макіавеллі до концепцій соціального дарвінізму. Але саме ця ідея живила всі попередні війни. В останніх авантюрах — і Росії, і США та Ізраїлю — сила вже не просто «права»: вона взагалі замінила будь-яке осмислення ситуації.
Закономірно, що наслідки цих воєн далекі від задуму й зробили світ гіршим місцем. Немає альтернативи врегулюванню таких конфліктів через багатосторонні інституції — зокрема ООН.