Війна в Україні: життя далі, незважаючи ні на що
Чотири роки повної інвазії виснажили український народ. Проте люди залишаються сильними — заради своєї гідності та справедливості.
Одного вечора в січні Іринівна й її дочка вирішили піти на симфонічний концерт у філармонію. «Війна, тривоги, обстріли… Хто ходить на концерти в такий час? Хто взагалі дає концерти? Мабуть, лише ми двоє як два божевільних», — роздумувала 55-річна жінка тихо, стоячи перед дзеркалом, освітленою світлом ліхтарика, як під прожектором на сцені.
Вона надягла два светри один на одного й горизонтально поклала береткупо голові, щоб приховати не зовсім свіже волосся. Вже два тижні минули з того часу, як росіяни знову почали масовані атаки на енергетичну інфраструктуру Києва. Тисячі будинків залишилися без електрики, води та опалення при температурах нижче нуля. В квартирі Ірини після першої атаки відмовило опалення, й електроенергія була лише спорадично по дві-три години на день.
«Музика творить чудо»
Коли жінки прибули до філармонії, вони пройшли повз гардеробу, не зздимаючи пальто. Їхнє здивування не мало меж! Залу було повно людей, які — як вони самі — були виснажені обставинами, але натхнені жити далі, незважаючи ні на що. Залу філармонії також не опалювали. Гості носили куртки та рукавиці. Вони тримали один одного в теплі.
Щоб витримати й підтримати інших, потрібна сила. Для цього потрібна принаймні на короткий час ілюзія нормального життя. «Музика творить чудо», — каже Ірина. Щоб витримати, підтримати й працювати, потрібні ресурси. Для цього потрібна принаймні на короткий час ілюзія нормального життя. Потрібно перезарядити власні батареї. Відвідування концерту серед апокаліпсису — частина цього процесу.
Ні супергерої, ні роботи
Нарешті, українці — ні супергерої, ні роботи. Вони люди як усі інші, тільки з душами, пробитими кулями війни. Так, вони виявилися стійкішими, ніж можна було очікувати. Вони не опускають руки й не падають на коліна, навіть якщо мають протези замість кінцівок. Але кожна стійкість має межі й рано чи пізно виснажується.
Незважаючи на зростаючу втому та болючі втрати, українці залишаються непохитні в своїй позиції щодо власної гідності та прагнення справедливості. Саме в цьому й коріння нинішньої стійкості українського народу. Захист власної гідності став символом Євромайдану. У лютому 2014 року демонстранти мали мало надії протистояти авторитарному тоді президентові Віктору Януковичу.
Проте зусилля тисяч повернули довіру до власних сил і в підсумку запобігли диктатурі. Сьогодні, як тоді, ці руки — також щит проти Росії. Це одна з причин, чому російський режим вчиняє такий жорстокий терор проти цивільного населення України. 156 російських солдатів у середньому гинуть за кожен захоплений квадратний кілометр.
Справедливість та компенсація
Жорстокість російської ведення війни жахлива. Ті, хто відповідає за злочини, повинні бути покарані, а Україна з її населенням повинна бути справедливо компенсована за шкоду. Рік тому багато хто сподівалися на мирні переговори. Тепер більшість українців не очікують нічого хорошого. Люди не розуміють, чому жертви військових злочинів змушені йти на поступки, тоді як агресор навіть винагороджується.
Після цієї зими українці говорять дві речі: «У темряві найкраще видно яскравих людей» і «Навіть у темряві видно, що Росія не хоче миру». Українці пережили найважчішу зиму в історії їхньої боротьби за виживання. Демократична частина світу вражена їхньою стійкістю, але сили виснажуються.
Демократичні політики тепер закликаються діяти мужньо й адекватно.
Джерело: taz.de