«Уважний хірург»: як зберегти людяність у медицині під час кризи
22 березня 2017 року хірург-травматолог Шехан Хеттіаратчі приймав заліки у студентів-медиків, коли дізнався про терористичний напад біля будівлі британського парламенту. Чоловік наїхав на пішоходів на Вестмінстерському мосту й напав на перехожих із ножем. За кілька хвилин Хеттіаратчі вже прямував до лікарні Святої Марії поблизу Паддінгтону, де він є провідним хірургом.
Попри досвід лікування тяжкопоранених, цього разу все відчувалося інакше. Серед персоналу панував колективний страх — відчуття, що місто атаковано. Хеттіаратчі керував командою методично: який пацієнт, які травми, що робити. Того дня лікарня надала допомогу 15 постраждалим, зокрема й нападнику Халіду Масуду, який помер після поліцейського пострілу. Усі інші пацієнти вижили.
Але того вечора, після завершення операцій, хірург відчув нищівний удар емоцій. Цей досвід став основою його переконання: медичних працівників треба готувати до емоційного боку роботи нарівні з клінічним. «Найважливіше — зберегти здатність жахатися від побаченого, бути вражені», — каже він своїм студентам і пише у нових мемуарах «Уважний хірург».
Повна відчуженість від власних почуттів веде до втрати людяності, переконаний Хеттіаратчі. «Якщо я не налагоджую з пацієнтом емоційного зв'язку, чи можу я справді розуміти, що йому потрібно?» Відмежуватися від чужого болю означає стати бездушним — а це шкодить і лікарю, і пацієнту.
Хірурга завжди вабили ситуації на межі життя і смерті. У підлітковому віці в Гемпширі він обирав між військовою кар'єрою та медициною — і зрештою поєднав обидва шляхи. Рік служби в армії, потім медичний університет, пізніше — відрядження військовим лікарем до Афганістану. Нині він є національним клінічним директором з питань охорони здоров'я збройних сил і бере участь у хірургічних місіях в Україні та Газі.
У книзі Хеттіаратчі описує один із найяскравіших випадків — 13-річну Гелену, яка серйозно травмувала ногу. Перед хірургом стояв вибір: складна операція чи ампутація. Усвідомивши, що має оперувати заради пацієнтки, а не власних амбіцій, він запитав себе: «Що б я зробив, якби це була моя донька?» Після двох тривалих сесій в операційній команда досягла успіху.
Хеттіаратчі відверто визнає: не всі хірурги здатні досягти балансу між холодною методичністю під час операції й теплою емпатією після неї. Нас не вчать перемикатися між цими режимами — і про це навіть не говорять. Ера, коли хірургія заохочувала стоїчну незворушність і кредо «я завжди правий», мусить закінчитися.
В Україні він навчає хірургів реконструктивній хірургії після завершення конфлікту — і вважає цей проект надзвичайно важливим. Головний урок: країна готувалася до війни у військовому сенсі, але «не готувалася до медичних наслідків війни». Це застереження для систем охорони здоров'я в усьому світі — планувати заздалегідь, а не реагувати постфактум.
«Це повториться, — каже Хеттіаратчі про масові надзвичайні події. — Але, власне, і є наша робота — стояти на посту й чекати тих, кого до нас доставлять».
Джерело: Theguardian