Стійкість України не зломлена на п'ятому році війни
На початку лютого Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) оприлюднив результати опитування щодо ставлення українців до війни. Дослідження проводилося наприкінці січня — під час масованих ударів по енергетичних об'єктах, що спричинили відключення електроенергії та збої в системах опалення і водопостачання по всій країні, особливо в Києві, при морозах до мінус 25 °C. Результати виявились красномовними: 88% респондентів впевнені, що удари по енергосистемі — це спроба Росії змусити Україну капітулювати. Водночас 65% заявили про готовність триматися стільки, скільки потрібно — дещо більше, ніж 62%, зафіксованих у вересні та грудні 2025 року.
«Цей січень не додав мені рішучості й злості, бо я дуже рішуча і зла ще з 2022 року», — розповіла мешканка Києва Юлія кореспонденту DW. «Це просто чергова сходинка надзвичайно важкої битви, яку ми так чи інакше виграємо». Чоловік Юлії перебуває на фронті з 2024 року — разом вони виховують доньку. «Моя злість допомагає мені залишатися твердою, а ще — усвідомлення того, що іншого вибору немає. Будь-що інше, ніж стійкість, було б набагато гірше», — додала вона.
Одним із ключових чинників, що підтримує стійкість людей, є усвідомлення екзистенційного характеру російської агресії, зазначив голова КМІС Антон Грущецький. Для українців ця війна — не лише питання справедливості, а питання виживання як нації. «Хоча люди стомлені і готові іти на важкі поступки, певних "червоних ліній" вони не перетнуть», — наголосив він. Самі українці почали називати страждання від холоду «Холодомором» — за аналогією з «Голодомором», штучно організованим голодом 1932–1933 років у радянській Україні.
Психолог Катерина Кудряшинська підкреслює: українці виснажені хронічним стресом — «це позначається на тілі, нервовій системі та психіці». Водночас стійкість живиться небажанням втрачати ще більше після того, що вже пережито. Наталія, студентка з Києва, прийшла на майдан Незалежності, щоб поставити прапорець на меморіалі загиблим воїнам — на пам'ять про батька, який нещодавно загинув на Донеччині. «Ми хочемо витримати, бо якщо здамося, під російським керівництвом буде набагато гірше», — сказала вона.
Наталія виїжджала за кордон на початку вторгнення, але повернулася. Втрата батька, екстремальні умови та загальна ситуація даються взнаки — проте вона тримається. «Сили мені дає те, що я живу заради батька, який хотів будувати майбутнє разом із сім'єю. Я не можу здатися заради нього. Україна — мій дім, я не хочу звідси їхати. Я хочу відбудовувати свою країну».
Ще одна мешканка Києва, Ольга, мати дворічної дитини, теж не здається. «Я не можу взяти дитину за руку і піти — це було б зрадою мого чоловіка, який воює». Її чоловік добровільно пішов боронити Україну на початку вторгнення і наразі тримає позиції в районі Покровська. Ольга самотужки виховує сина і працює неповний робочий день. За її словами, те, що Росія за чотири роки не здобула жодної значної перемоги, дає підстави для оптимізму.
Голоси з армії: між вигоранням і обов'язком
Сергій добровільно вступив до ЗСУ як медик чотири роки тому. За його словами, мотивація і стійкість бійців підточуються відсутністю фіксованих строків служби, мізерними можливостями для демобілізації та недостатнім фінансовим забезпеченням тих, хто не перебуває безпосередньо на передовій. Кирило, фахівець із телекомунікацій у сухопутних військах, додає: побратими змирилися з безстроковістю. «Якщо в тебе були плани на майбутнє, їх більше немає. Це не песимізм. Скоріше: "Що буде, те й буде". Це смиренність — але не зневіра».
Кирило також визнав: настрій в армії напружений через урядові корупційні скандали та розкрадання коштів оборонної промисловості — це змушує його і побратимів відчувати себе зрадженими. «Особисто мені, коли зникає мотивація, залишаються лише дисципліна і розуміння того, що Україна як нація й ідентичність може зникнути, якщо ми не витримаємо», — сказав Мос, боєць дронового полку. Він теж переживає вигорання й апатію, але наголошує: усвідомлення відсутності альтернативи опору щоразу повертає мотивацію.
Антон Грущецький переконаний: здатність українців боротися залежить і від розуміння того, що Європа продовжує підтримувати Україну. «Нинішні поневіряння сприймаються як інвестиція в майбутнє», — підсумував він. За останніми даними КМІС, понад 60% українців залишаються оптимістами і вірять, що через десять років Україна стане процвітаючим членом Євросоюзу.
Джерело: DW