Самотні, але незламні: літні кияни виживають попри удари по енергетиці
На лівому березі Києва сьогодні є електроенергія — і це вже привід для радості. Невеликий ліфт піднімає відвідувачів до квартири на десятому поверсі, де живе 88-річна Лілія Мартинівна Лапіна. Вона проводить дні в ліжку під купою ковдр, намагаючись зігрітися біля яскравого, але холодного вікна.
Коли до квартири заходять гості з продуктовим набором — макарони, цукор, чай, олія — Лапіна різко сідає й оживає. Кілька шарів барвистих вовняних светрів і хустка на плечах, а в очах — вдячність і жага до розмови.
NPR супроводжував волонтерську організацію «Старенькі», яка доставляє продукти й живе спілкування літнім людям, що залишилися цієї зими у своїх квартирах. Вони виживають попри регулярні відключення опалення та світла — наслідки систематичних ударів Росії по енергетичній інфраструктурі України.
«Лівий берег Дніпра дуже постраждав від російських ударів — більшість людей тижнями залишаються без світла, — розповідає Аліна Дяченко, директорка «Старенькіх». — Їхні будинки без тепла й без електрики, і старі люди намагаються зігрітися, одягаючи більше одягу або відкриваючи газ на плиті. Вони дуже страждають».
Лапіна, попри все, не втрачає бойового духу. Її квартира вся у православних іконах. Вона переконана: Бог покарає Росію. А ще — захоплено говорить про президента Зеленського: «Наш президент чудовий. Я слухаю його по радіо. Ніхто інший не зміг би зробити того, що робить він».
Волонтерка Наталія Зайцева — мати двох дітей, донька літньої матері й IT-спеціаліст — все одно знаходить час для «Старенькіх». «Діти й літні люди — це моя пристрасть, — каже вона. — Особливо коли я бачу когось, у кого немає ні друзів, ні родини. Стає кімка в горлі, і хочеться плакати».
Наступна на маршруті — 78-річна Ольга Іванівна. Волонтери відмовляються від підозрілого ліфта й піднімаються пішки на дев'ятий поверх. Іванівна відчиняє двері в кількох шарах одягу й вовняній шапці — хоча останні дні електрика є. «Слава Богу, — каже вона. — А так — замерзаємо, і води немає».
У кімнаті Іванівної — фотографія сина-лікаря, який доглядав за нею до своєї смерті п'ять років тому. «Разом із ним пішло й моє здоров'я», — тихо каже вона. Але синові кімнатні рослини — горщики й ампелі у великому яскравому покої — вона досі доглядає.
Ще одна підопічна — майже сліпа Віра Павлівна Романчик, яка спирається на ходунки. Двері відчиняє маленький, але войовничий собачка Ірма. «Ірма — моя найкраща підтримка, — каже Романчик. — Вона цілий день сидить поруч, складає компанію і захищає мене».
Остання цього дня — 80-річна Нелія Степанівна Томашевська. Удова радянського військового льотчика, який загинув у авіакатастрофі 1974 року, вона живе сама, без дітей. Каже, що відключення світла лякає її більше, ніж авіаудари. Але щодня сипле насіння на кухонне підвіконня — і прилітають голуби.
А ще в неї є два коти. «Мої коти лізуть під ковдру, бо наперед знають, що будуть вибухи, — розповідає вона. — Інстинкт. Вони ховаються й знають раніше від мене, що буде авіаудар».
Коли журналісти йдуть засніженою вулицею, Томашевська відчиняє кухонне вікно на четвертому поверсі й кричить навздогін — оточена голубами. Наостанок — традиційне: «Героям слава».
«Ми витримаємо, ми виживемо і ми переможемо», — сказала вона перед тим, як попрощатися.
Джерело: Npr