Щоденник з України: диво знову має їхати до Донецька
Василь Макаренко, taz | переклад з російської: Тіґран Петросян
Залізниця робить більше, ніж просто перевозить вантажі й пасажирів. Вона символізує, що країна й її міста живуть. Україні потрібні потяги.
Приблизно 150 років тому залізниця ще була дивом. Гігантська металева машина мчала крізь темряву, з'єднувала міста й перевозила втомлених мандрівників. Тепло, світло, електрика — все це раптом з'явилося скрізь і майже завжди. Якщо промисловій революції XIX століття потрібен впізнаваний символ, нехай ним стане паровоз.
Моє рідне місто на сході України виросло із залізничної станції. Усе життя моєї родини минало під свист локомотивів і гуркіт вокзалів. Коли я був малим, для дорослих залізниця означала стабільність. Там продовжували виплачувати зарплати навіть тоді, коли лікарі й учителі залишалися ні з чим. Моя бабуся їздила потягом до сусіднього міста купувати хліб — там він був дешевший.
Певною мірою залізниці — це вени й артерії економіки, життя й цивілізації загалом.
Коли на Донбасі почали видобувати вугілля, його потрібно було якось перевозити — прокладали рейки, будували вокзали, а навколо них виростали міста. Усьому цьому в Донецькій області фактично прийшов кінець.
Коли залізниця стає надто небезпечною
Минулої осені державна «Укрзалізниця» припинила пасажирське сполучення з Донецькою областю. Причина проста й зрозуміла: ніхто більше не може гарантувати безпеку пасажирів.
Тепер до інших регіонів України ведуть лише автодороги. Часто це напівзруйновані шляхи, обабіч яких на кілометри тягнуться дерев'яні стовпи з кабелями — по суті, єдиний засіб захисту від дронів.
Для місцевих жителів це не обіцяє нічого доброго. Спочатку перестає ходити залізниця, потім зачиняються кафе й крамниці, а поліція і влада зникають із міста.
Невдовзі після припинення залізничного сполучення зупинилася остання вугільна шахта в Білозерському, трамвай у Дружківці припинив роботу, а поштове відділення у Святогірську зачинилося.
Та все ж — табло дає надію
Нічого більше не залишилося. Лише сірі руїни будинків, де згодом ховатимуть цивільних. Бо настає момент, коли везти мертвих на кладовище вже ні сенсу, ні можливості немає.
Іноді потяги все ж ходять. Це вселяє трохи оптимізму. Навесні 2022 року, після того як на вокзалі в Краматорську від російського ракетного удару загинули 62 людини, залізничне сполучення було зупинено на шість місяців. Потім потяги повільно повернулися. Отже, надія є.
На головному вокзалі Києва є табло з рейсами «Київ–Севастополь» або «Київ–Донецьк». Це виглядає як пам'ятник наївному оптимізму, але як символ — бездоганний: туди, куди їде потяг, є життя.
Василь Макаренко — незалежний автор із Києва, учасник воркшопу taz Panter Stiftung з Східної Європи.
Джерело: taz