Народжені у війну: київський пологовий будинок не здається
Немовля кричить. На електронних вагах холодно й незручно — не так затишно, як у ліжечку. Але лікарка задоволена. За добу немовля Марк набрало ще 75 грамів. Нова вага: 2 215 грамів. «Чудово! — вигукує гінекологиня Анна Рубан. — Скоро зможете їхати додому!» Мама Марка Ольга посміхається.
Марк народився 10 лютого, на кілька тижнів раніше строку. 46 сантиметрів, розмір підгузка — нуль. «Народжувати під час війни — жахливо», — каже Ольга, жінка з довгим каштановим волоссям і втомленим обличчям молодої матері. Вона стоїть у палаті Київського пологового будинку № 2. На підвіконні — два букети квітів, за вікном — гори снігу. Через два дні після народження Марка була повітряна тривога. Її син тоді ще лежав у реанімації. Їй не залишалося нічого іншого, як посунути інкубатор разом з апаратами подалі від вікон. Спуститися до бомбосховища з усім обладнанням було неможливо.
Пологовий будинок № 2 — символ того, що вдається Україні від початку повномасштабного вторгнення Росії чотири роки тому: виживати й жити далі. Жодного дня лікарня не була закрита від початку війни. Діти, які хочуть народитися, не чекають. Ольга сповиває немовля, одягає Марку білий боді, шкарпетки й чепчик. Марк моргає, позіхає. Він ще не знає, що відбувається за стінами.
Ольга хотіла дитину. «Прийшов час, — каже 33-річна жінка. — Я не хотіла чекати вічно». Так само думають багато молодих жінок: ніхто не знає, скільки ще триватиме війна. Відкладати — не вихід. За чотири роки українці навчилися жити з війною. Це означає постійну адаптацію. Ніщо не є надійним. Те, що діє сьогодні, завтра може стати неактуальним. Це означає стрес, напруження нервової системи. Передчасних пологів стало більше.
Особливо тяжко цієї зими. Російські авіаудари принесли холод і темряву. Проте Володимир Путін не зламав Україну. «Ми краще підготовлені», — каже гінекологиня Рубан. Інакше, ніж чотири роки тому. 53-річна лікарка згадує: вранці 24 лютого 2022 року вона була тут на зміні. Травма перших годин сидить глибоко. Коли вона почула, що російська армія стоїть під стінами міста, не хотіла вірити. Її голос тремтить. «Це був шок». Недалеко від клініки проходила лінія оборони. Передмістя Буча, Ірпінь і Гостомель, окуповані тоді росіянами, — лише за кілька кілометрів.
Перші тижні персонал ночував у клініці. «Відтоді наша команда стала дуже згуртованою». Рубан показує відео з перших днів війни: працівниці чистять підвал, щоб він міг слугувати укриттям. Є навіть підземна пологова зала. «На жаль, нам уже доводилося нею користуватися». Її робота мотивує Рубан навіть у найважчі дні. «Ми допомагаємо з'явитися новому життю, — каже вона. — Це щось прекрасне. Це дає нам самим сили».
Директор пологового будинку Олександр Забудський щойно з ранкової наради. 46-річний лікар запрошує до свого кабінету. На стіні за столом висить синьо-жовтий прапор. «Українське акушерство не стане на коліна», — написано на ньому.
Забудський дістає статистику. У 2022 році було 2 063 пологи, у 2024-му — 2 530, у 2025-му — вже 2 751. На початку війни багато сімей втекли. Багато повернулися. Переселенці з окупованих Росією територій приїхали до столиці. Кількість пологів знову зростає.
«Під час війни завдань набагато більше, ніж у мирний час», — каже він. Окрім поточної роботи, він має дбати про електропостачання, центральне опалення та питну воду. Лікарня має власний генератор і може опалюватися автономно. Як об'єкт критичної інфраструктури клініка перебуває в значно кращому становищі, ніж більшість приватних домогосподарств Києва. Тисячи квартир досі без опалення й електрики. Ольга, мама Марка, теж знає, що вдома буде складніше. «Ви будете класти Марку грілки й тепло одягати його, — каже гінекологиня Рубан. — Скоро прийде весна».
А що з новим поколінням дітей, які зростатимуть як діти війни? Директор Забудський розповідає про дівчинку, що народилася тут у першу воєнну ніч чотири роки тому. «Весела й товариська», — каже він. Молодші діти часто краще справляються із ситуацією, ніж старші. Психічне здоров'я — зараз велика тема в Україні, зокрема в клініці. Центри психічного здоров'я мають допомагати людям у кризі. Випадків багато: вагітні жінки, чиї чоловіки служать на фронті. Вагітні, чиї діти ніколи не дізнаються свого батька, бо він загинув.
Чи є у Забудського надія, що війна скоро закінчиться? Він має велику надію, каже медик. «Але одне треба зрозуміти: з нашого боку капітуляції не буде».
Джерело: Die Presse