«На передовій ми рівні»: роми воюють і гинуть за Україну, але держава їх не чує
Як батько чотирьох дітей, Віктор Більчак мав законне право не йти на фронт: мобілізація в Україні не поширюється на батьків трьох і більше дітей. Дружина й діти плакали й благали його залишитися. Але в 2015 році, почувши по телевізору, як хтось нарікав, що роми не захищають батьківщину, він пішов добровольцем. «Мене це розлютило, тому я пішов», — каже Більчак. У територіальному центрі комплектування в Ужгороді військові здивувалися, але мусили його взяти.
Більчак і його родина мешкають у Радванці — одному з кількох ромських поселень в Україні, розташованих в Ужгороді, столиці Закарпаття. Ця область на крайньому заході межує з Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Польщею і є домом для найбільшої концентрації ромів у країні. За словами Мирослава Горвата, єдиного ромського депутата міської ради, у поселенні проживає близько 3 500 осіб. Вулиці не заасфальтовані, у багатьох будинках немає водопроводу. Сім'я Більчака живе в кімнаті площею близько 10 квадратних метрів — без вікон, лише з найнеобхіднішими меблями.
Більчак воював на Донбасі, а після повномасштабного вторгнення — в районі Маріуполя. Як танковий механік він отримав поранення чотири рази; в руці досі залишається осколок від російської бомби. На армійській куртці блищить кілька медалей, зокрема орден «За мужність», вручений президентом Володимиром Зеленським. Жоден інший ром в Ужгороді не служив так довго — цілих десять років. Минулого вересня він повернувся додому. Тепер доглядає за дітьми і готує до реєстрації першу в країні Закарпатську ромську асоціацію комбатантів, ветеранів, капеланів і волонтерів.
Точної чисельності ромської громади України не знає ніхто. Перепис 2001 року фіксує 47 587 осіб. Рада Європи вважає, що реальна цифра може бути вдесятеро більшою. Горват переконаний: держава свідомо занижує дані. «Чим більше ромів — тим очевидніше, що ми маємо бути представлені політично», — каже він. Скільки ромів воює в армії — теж невідомо. Горватові відомо приблизно про 500, але лише з його регіону. По всій країні їх можуть бути тисячи. Жодної офіційної статистики не існує: «Україна не ділить людей за етнічною ознакою».
Коли ромські солдати гинуть, їхні родини стикаються зі стіною бюрократії. Родини загиблих мають право на компенсацію у розмірі 15 мільйонів гривень, але роми рідко складають заповіти, а їхні документи часто містять помилки. Так сталося з братом чоловіка Маріанни Йотвош — Євгеном Варадієм, який загинув від удару дрона-камікадзе поблизу Краматорська. Його призвали з місць позбавлення волі, запропонувавши вибір: армія чи ув'язнення. Тіло так і не знайшли. Чоловік Маріанни, законний спадкоємець, компенсації не отримав: у посвідченні особи Варадія прізвище було написано з помилкою — Вородій. Одна буква — і виплата заблокована.
«Разюче, як часто посадовці припускаються помилок саме в документах ромів, — каже юрист Роман Бігунець. — Важко не запитати, звідки береться така недбалість». Виправлення цих помилок коштує часу й грошей його організації. Але роми платять набагато вищу ціну.
Найтрагічніші випадки — зниклі безвісти. 45-річного Олександра Папа примусово мобілізували прямо на роботі — зі сміттєзвалища. Його 17-річна донька Яна Чурай у мить стала головою домогосподарства: мати давно покинула сім'ю, а батько юридично навіть не вписаний у її свідоцтво про народження. Яна не знає, як його шукати. Вона чекає третю дитину від партнера Толіка — незабаром йому виповниться 18, і тоді його теж можуть забрати.
Йосип Пап із сусідньої хати отримує 20 000 гривень на місяць після загибелі сина Роберта, якого схопили просто на вулиці під час походу за покупками. Чому так мало — родина не розуміє. Оформлення документів тривало місяцями. Місто вшанувало пам'ять Роберта — його портрет розмістили в «Алеї Слави» у центрі Ужгорода. Але живим родичам від цього не легше.
«Багато ромів не вміють писати й не говорять українською — лише угорською або романі, — каже Більчак. — Міські чиновники не люблять мати з ними справу. Завжди вимагають ще якийсь документ або кажуть: прийдіть завтра. Зрештою люди просто здаються». На засніжених вулицях Радванки над деякими будинками майорять українські прапори. «Тут живуть справжні патріоти», — каже Більчак. І додає: «На передовій зовсім не важливо, хто ром, а хто ні. Перед лицем смерті ми рівні. Перед лицем державних інституцій — ні».
Джерело: Theguardian