Між сиренами і молитвою: василіянки залишаються на передовій
Щоночі перед сном сестра-василіянка Севастіяна Карвацька робить одне й те саме: довіряє Богу кожну сестру в Україні — «особливо тих, хто перебуває так близько до лінії фронту». Після обрання провінційною настоятелькою Львівської провінції Пресвятої Тройці це молитовне безсоння лише посилилося.
Поки Росія продовжує повномасштабну агресію, сестра Севастіяна разом із сестрами Інокентією Брацців і Люцією Мурашко поділилися своїм досвідом служіння в країні, яка водночас спустошена і незламна.
Служіння у воєнний час
На початку березня тріо вирушило до США — на зустрічі з митрополитом-архієпископом Борисом А. Ґудзяком та з українськими католицькими парафіянами у Філадельфії, Нью-Йорку і Чикаго. Сестри подякували благодійникам за духовну і матеріальну підтримку та відверто говорили про власні страхи.
Традиційно зосереджені на катехизації та ділах милосердя, василіянки після 2022 року суттєво розширили своє служіння: від гуманітарної допомоги на передовій до психологічної підтримки солдатів і виснажених війною цивільних.
«Іноді мені здається, що війна мене не дуже торкається, бо я не дуже боюся, коли звучать сирени», — зізналася сестра Інокентія, другий провінційний радник і скарбник провінції. Утім вона переживає «всі ті емоції», з якими українці стикаються щодня. «Коли я бачу відео з нашими солдатами, що повертаються з полону, не можу дивитися без сліз».
Сестра Люція, настоятелька монастиря в Запоріжжі — менш ніж за 16 кілометрів від лінії фронту — пояснює власні сльози просто: «Я живу в постійно стресовій ситуації. Коли опиняюся в безпечному середовищі, тіло починає відпускати».
Свідчення одного солдата
Запорізький монастир — це водночас тепло і духовний захист: тут мешкає українській солдат, чиє ім'я не розголошується з міркувань безпеки. Він дивом вижив після удару по своєму колишньому укриттю — бо в той момент перебував у несподіваній відпустці. Неушкодженими залишилися лише його хрест і дві ікони.
«Він сказав мені: ′Поясніть це′. І я відповіла: ′Ви знаєте відповідь′», — розповіла сестра Люція. «Він знає, що Бог дуже близько».
Щоранку сестри готують йому каву — ще до світанку, перед виходом на командний пункт. «Він такий стомлений. Коли їсть, його руки тремтять». Але те, що він повертається день за днем, «додає сил» усій спільноті.
Сестра Севастіяна описала солдатів, що стоять навколішки перед іконами розп'ятого Христа, як «живі ікони» — своєрідне свідчення про те, що Україна воскресне.
Маяк надії
За дорученням Верховного Архієпископа Святослава Шевчука сестра Севастіяна очолила медичний комітет для підтримки тих, хто отримав тілесні й душевні рани. Програма охоплює пасторальну підтримку, психологічну допомогу та «богословське свідчення про Бога для тих, хто загубився серед усього цього зла».
«Люди запитують: ′Де Бог? Чому він дозволяє таке відбуватися?′» — розповіла сестра Севастіяна. Деякі ж, приголомшені жахіттями, навіть не можуть вимовити цих запитань. Вона пригадала літніх переселенців, що сиділи в інвалідних візках «мов камені» — мовчазні, без зорового контакту. Це переконало її: «Не треба нічого говорити — треба просто бути поруч».
Сусіди монастиря в Запоріжжі — літнє подружжя навпроти — телефонують, якщо не бачать сестер: «Де ви? Нам страшно без вас». По всій Україні їх сприймають як носіїв Божого захисту. «Вони бачать у нас надію. Якщо ми поруч — напевно, і Бог поруч», — сказала сестра Інокентія.
Незважаючи на теоретичну можливість відступу, сестри не хочуть залишати Запоріжжя. «У нас немає часу їхати, — сказала сестра Люція з хвилюванням у голосі. — І як ми можемо поїхати, якщо вони там залишаються?»
Джерело: Osvnews