На автозаправках солдатам безкоштовно видають хот-доги, а в обстрілюваному Краматорську відкриваються нові заклади харчування. Так виглядає продовольче забезпечення під час війни.
Андрій сьогодні неодмінно має відвезти свій побитий позашляховик до ремонту. Пікап у камуфляжному забарвленні схожий на консервну банку, проте своє завдання виконує — доставляє мобільний підрозділ на полювання за російськими дронами-шахедами. Майстерня розташована у Павлограді Дніпропетровської області, а по дорозі туди є заправка мережі Okko з гарячою кавою та їжею. Наразі ця автозаправна станція вважається найближчою до лінії фронту в Україні.
Всередині заправки все сяє в кольорах українського камуфляжу. 26-річний ракетний офіцер Андрій — своє повне ім'я він не називає з міркувань безпеки — займає шістнадцяте місце в черзі, замовляє хот-дог і тягнеться до кишені тактичної куртки, щоб розплатитися телефоном.
«Для вас це безкоштовно. Просто покажіть посвідчення. І кава теж безкоштовна — пригощайтеся», — усміхаючись каже касирка. «Я вже півроку в армії. І вперше хтось пропонує мені безкоштовну їжу. Це піднімає настрій», — лаконічно відповідає Андрій, бере хот-дог, наливає каву і повертається до свого пікапа.
З березня 2022 року українська мережа Okko пригощає захисників та захисниць країни на своїх заправках у прифронтових районах кавою, гарячими сосисками та бургерами. За цей час було роздано майже мільйон хот-догів.
Коли фронт наближається
«Це вже 315-й солдатський хот-дог сьогодні. У нас ніколи не буває порожньо», — каже касирка Ольга Гречко, поглядаючи на настінний годинник. Ще немає й 12-ї, а потік відвідувачів не вщухає. «Буває два стани: або просто кілька людей, або стільки солдатів, що до самих дверей — суцільне зелене море. Наш рекорд — 367 сосисок за день», — сміється 34-річна жінка і додає: «Поки в Костянтинівці на Донеччині ще працювала наша заправка, там щодня йшло 650 бургерів».
Про ту заправку в Костянтинівці, яку вона згадує, рік тому вщент розбили росіяни. Фронт зсувається, і тепер вже павлоградська заправка вважається прифронтовою. Ольга Гречко усвідомлює, що щодня ризикує життям.
«Я розумію, що ми є ціллю для росіян. Але я справді люблю свою роботу, відчуваю, наскільки вона важлива. Щоб солдати були ситі, щоб отримали хорошу каву. Хлопці їдуть на тиждень на завдання і заїжджають до нас перед виїздом — на бургер чи хот-дог». Гречко завжди просить їх заїхати на зворотному шляху з фронту — дати знак, що живі. «Для мене дуже важливо, щоб перед виїздом вони бачили не насуплені обличчя, а посмішку. Адже ми — останній форпост перед фронтом», — каже касирка.
Піца під ракетним обстрілом
У кафе в центрі Краматорська 25-річний пілот дрона Сергій Гніздилов сидить перед величезним бургером із подвійною котлетою та сиром. Лінія фронту вирує лише за якихось 15 кілометрів. Але сьогодні це не Гніздилові турботи. У нього перший день відпустки, а картопля фрі на тарілці апетитно пахне.
«Війна змінюється. Раніше ми роками сиділи на позиціях. Жили в одному окопі, там же варили і їли, майже не виходили», — розповідає Гніздилов. Тепер усе інакше: п'ять днів на позиціях, потім п'ять днів відпочинку. «Це дуже різні фази, якщо говорити про їжу. І їжа на війні набуває особливого значення. Вона повертає радощі звичайного життя, немовби нормалізує його», — пояснює солдат.
До армії він пішов добровольцем у 19 років, залишивши другий курс юридичного факультету. З тих пір побував у Маріуполі, Пісках, Авдіївці, Мар'їнці, Гуляйполі та Бахмуті. І не лише в їхніх окопах і на позиціях, а й у різноманітних місцевих кафе східних міст поблизу фронту.
«Одного разу в місті Гірник я знайшов маленьку піцерію в підвалі. Щойно я спустився — місто вже накрили ракети. Господиня кричить: «Лягайте!» — і кидається за стійку, я — на підлогу», — згадує Гніздилов. Потім вони підвелися, він ще весь у шоці. «А вона цілком спокійна. Подає мені піцу і каже: «Зараз увімкнемо генератор, тоді зможете заплатити». І це типово для українців: ракети летять, але все добре, ось ваша їжа, смачного, будь ласка, розрахуйтеся терміналом», — зі сміхом розповідає Гніздилов.
Тепер він жалкує, що тоді не взяв контакти господині кафе. Восени 2024 року Гірник окупували росіяни. Але ту піцу пілот дрона пам'ятатиме все життя.
Зараз Сергій Гніздилов дислокований у Краматорську, який навесні цього року вже потрапляє під вогонь російської артилерії. Попри це, у місті продовжують жити 80 000 мешканців. Кафе і магазини відчинені, а вибиті після обстрілів вікна заколочують фанерою. Розмова з ним відбувається в його улюбленому закладі — W-Burger. Кожен солдат, який хоч раз бував у «Крамі», знає це місце. Кажуть, що воно водночас є причиною болю у шлунку і джерелом дофаміну.
«У Крамі тепер є все, що хочеш: скандинавський сніданок, чудова карбонара, кава з безлактозним молоком — будь ласка, все є. Починаєш любити ці міста, коли розумієш, що їхні дні злічені», — каже Сергій Гніздилов. «Хочеться запам'ятати цю мить, коли тут було добре».
Єдине джерело світла
Життя Парі — він теж воліє не називати своє прізвище — ще до його народження було позначене війною. Його батьки 1987 року втекли з Нагірного Карабаху, коли там тільки-но спалахнув конфлікт, що згодом переріс у Першу карабахську війну. Вони оселилися в українському Бахмуті, звідки Парі влітку 2022 року, коли розпочалися жорстокі бої, поспіхом евакуював їх до Покровська. А звідти — ще через два роки знову. Тепер його родина живе в одному із сіл Донецької області.
Разом із родичами Парі вже кілька років переміщує своє підприємство — шашличну — з місця на місце. «Спочатку у мене було кафе в Бахмуті», — розповідає 35-річний чоловік. «Росіяни його знищили. Так само як і в Покровську. А в Дружківці, мабуть, теж уже нічого немає», — каже Парі, розпалюючи вогонь у великому мангалі, над яким рядком смажаться шашличні шампури.
Тепер він годує людей із невеличкого фудтрака, на відкриття якого вже не довелося вкладати великі кошти. Увечері ліхтарі його мангала — єдине джерело світла на перехресті кількох магістральних доріг. Одна з них веде під сітками для захисту від дронів до Краматорська. Друга, геть розбита важкою військовою технікою, — до Покровська. А третьою, що ще виглядає більш-менш по-людськи, везуть людей у евакуацію до тилу.
Більшість клієнтів Парі — солдати. «Хто хоче добре воювати, мусить добре їсти. Тому я тут — поки тут наші бійці, поки триває війна і поки є люди, яких треба нагодувати», — каже Парі у своєму фудтраку. Який насправді є причепом — таким, що легко чіпляється до вантажівки. І може їхати так далеко, як знову зміститься лінія фронту.