Землю можна віддати лише раз. Гарантії безпеки можна переглянути — щойно зміниться уряд або чергова війна відтягне на себе увагу Вашингтона. Це і є суть найновіших американських зусиль покласти край конфлікту. Стів Вітков і Джаред Кушнер готуються вирушити до Києва й Москви, але відновлення дипломатії мало що важить, якщо від України, як і раніше, чекають безповоротних поступок в обмін на захист, що лишається політично умовним. Новий план тиску Зеленського — спроба змінити цей порядок до того, як американці прибудуть.
На перший погляд, візит свідчить, що Вашингтон коригує курс. Очікується, що Вітков і Кушнер вислухають позицію Києва, перш ніж летіти до Москви, — після місяців зосередженості на Ірані та Перській затоці. Але переговори зупинилися не через брак ще одного посередника. Вони зупинилися через питання, які човниковою дипломатією не розм'якшити. росія хоче українські території, яких не контролює повністю; Україна — захист, який витримає момент реального випробування. Якщо Вашингтон не змінив позиції ні з одного з цих питань, поїздка відновить контакт, не змінивши суті угоди. З наближенням проміжних виборів дипломатичний рух набуває й внутрішньополітичної ваги для Білого дому. Це не робить ініціативу нещирою, але дає Вашингтону політичну причину цінувати видимість руху вперед — ще до вирішення суперечок про територію та безпеку. Заяву Зеленського варто читати з цією небезпекою на думці.
Думка про те, що путіна треба примусити до серйозних переговорів, не нова для Києва. Протягом усієї війни Україна виходила з переконання, що дипломатія йде слідом за змінами балансу сил, а не за проявами доброї волі. Нове тут — аудиторія. Зеленський оголосив про існування плану ще до публікації деталей і до того, як американські посланці дісталися до України. Він говорить до Вашингтона не менше, ніж до Москви.
Мета — не дати черговому раунду початися зі звичних пошуків «гнучкості» від України. США мають важелі впливу на Київ, бо американська зброя лишається критичною для його оборони. Використовувати той самий вплив щодо росії — дорожче. Це означає підтримувати тиск навіть за умов економічного тертя і продовжувати озброювати Україну навіть тоді, коли за ті самі ресурси конкурує інша криза. Адміністрація, що прагне продемонструвати прогрес, може тиснути на ту сторону, яку здатна зрушити, а не на ту, що блокує угоду. Зеленський хоче, щоб відмова росії стала проблемою, яку Вашингтон мусить вирішити.
Водночас є серйозний аргумент на користь американського нетерпіння. росія зберігає потенціал для тривалої війни, і час може ще більше послабити переговорні позиції України. З точки зору Вашингтона, закликати Київ до компромісу зараз — значить зберегти більше території й врятувати більше життів, аніж чекати обставин, які можуть і не поліпшитися. Тиск на Україну не обов'язково свідчить про байдужість. Це може відбивати похмуру оцінку напряму, в якому рухається війна. Але така оцінка не знімає проблему гарантій безпеки — вона робить її гострішою.
Україна, яку просять прийняти менш вигідні кордони, стала б більш залежною від надійності захисту Заходу. Москва досі претендує на чотири українські регіони повністю, включно з районами, які її армія ніколи не захоплювала. Якби українські війська відступили, росія отримала б землю негайно — і військовий баланс змінився б разом з нею. Україна натомість отримала б обіцянку, реальна ціна якої могла б лишатися невідомою роками. Вашингтон обговорював гарантії за зразком Статті 5 НАТО, але це порівняння приховує не менше, ніж розкриває. Стримувальна сила НАТО спирається на інституції та військове планування, що розвивалися десятиліттями.
Спеціальна обіцянка Україні мала б пережити вибори, зміни у Конгресі й оцінку майбутнього президента щодо ціни протистояння з росией. Територіальна поступка не стикнеться з тією самою невизначеністю. Щойно українські сили відійдуть, жоден наступний уряд не зможе повернути землю тільки тому, що гарантія виявилася слабшою, ніж обіцяли. Москва виграє від того, що ця різниця лишається невирішеною. путін може привітати американських посланців і похвалити повернення дипломатії, не відкликавши жодної вимоги. росія відкинула припинення вогню вздовж нинішної лінії фронту й відмовилася від обмеженої паузи в атаках на Чорному морі. Однак кожна зустріч дозволяє Кремлю натякати, що мир близько — якщо Київ трохи відступить.
Коли Вашингтон починає вимірювати прогрес самим фактом тривання переговорів, росія може блокувати угоду, одночасно звинувачуючи у її відсутності Україну. Місяці зосередженості на Ірані дали Києву підстави не довіряти обіцянкам, що залежать від постійної американської уваги. Reuters 13 серпня повідомив, що постачання Patriot в Україну скоротилося через зрослі потреби США на Близькому Сході. Кілька днів потому російський удар убив 17 людей у Києві та сусідніх районах — і Зеленський знову вказав на брак перехоплювачів. Та сама зброя, що мала підтримувати оборону України, раптом виявилася потрібнішою деінде. Для Києва цей досвід — провісник того, як майбутня гарантія може ослабнути. Обіцянка захисту корисна лише тоді, коли ресурси за нею лишаються доступними в момент початку чергової кризи. Візит Віткова і Кушнера не може відповісти на це питання.
Конгрес мав би підтримати домовленість на строк довший, ніж каденція одного президента, а європейські уряди — взяти на себе зобов'язання, які вони змогли б виконати, якби Вашингтон знову змістив фокус. Інакше Україна міняє землю, яку неможливо повернути, на допомогу, в отриманні якої немає впевненості. Зміст плану Зеленського покаже, чи знайшов Київ спосіб змінити цю арифметику, чи просто подав стару позицію наполегливіше. Загальне прохання посилити тиск — це переважно спосіб сформувати американський порядок денний. Інша річ — план, за яким партнери заздалегідь погодили наслідки відмови росії. путін іще до початку переговорів знав би, що відмова несе ціну, а не обіцянку ще одного дипломатичного раунду. США мали б визначити, як Україна буде захищена, ще до того, як закликати її поступитися територіями, — і чітко сказати, що буде, якщо Москва відкине прийнятну пропозицію. Поки цього немає — США повернулися до процесу, але Київ лишається стороною, яка намагається змінити те, як він працює.