З першого дня це виглядало як суперечність: країни ЄС постачають Україні зброю та фінансову допомогу у протистоянні з Росією — і водночас надають захисний статус тим українцям, які ухиляються від мобілізації, рятуючись на Заході. Це не лише послаблює боєздатність країни — це підриває довіру до самої підтримки.
Важко говорити про спільну справу Європи, якщо уряди в масовому порядку не перешкоджають виїзду чоловіків призовного віку. У Німеччині право на відмову від військової служби за переконаннями закріплене в Основному законі — але воно стосується лише громадян країни, не українців. Навіть якби ця норма поширювалась ширше, вона призначена виключно для пацифістів. Припускати, що всі чоловіки з України, які виїхали до ЄС, є переконаними пацифістами, — щонайменше сумнівно.
Є й правовий вимір. Женевська конвенція про статус біженців не визнає ухилення від призову загальною підставою для захисту. Він надається лише тоді, коли особі загрожує участь у діях, що порушують міжнародне право або є воєнними злочинами. Надаючи статус українцям-призовникам, ЄС фактично прирівнює Україну до держав, де мобілізація може означати участь у злочинах — а це вже зовсім інша категорія.
Рішення про припинення захисту
Тому виправданим є те, що Берлін разом з іншими державами домігся відмови від продовження захисного статусу для чоловіків призовного віку після березня 2027 року. Нинішня практика — це пряме втручання у внутрішні справи держави, яку ЄС офіційно підтримує. Де проходить межа між допустимою відмовою від служби і дезертирством — питання для Києва, не для Берліна.
Берлінські політики можуть запропонувати Україні власну модель як орієнтир. Але з суттєвим застереженням: вона ніколи не проходила перевірки в умовах активних бойових дій. Решту має вирішувати київський уряд.