Велика Британія стоїть перед найсерйознішим економічним випробуванням за кілька десятиліть. Канцлер казначейства та МВФ дійшли одного висновку: економіка країни ось-ось зазнає найбільшого удару через побічні наслідки американської війни з Іраном та закриття Ормузької протоки. Санкції проти експорту нафти з Перської затоки лише посилюють цей удар. Британія, вже ослаблена чотирма роками санкцій проти Росії через Україну, тепер стикається з уповільненням економічного зростання та загрозою відставки прем'єр-міністра.
Парадокс санкцій
Ця ситуація ставить болісне питання: санкції мали завдати шкоди ворогові, а не Великій Британії. Їхня безпрецедентна жорсткість мала змусити Владіміра Путіна визнати свої помилки. Натомість у роки після запровадження санкцій темпи економічного зростання Росії виявилися вищими, ніж у Британії. Схожа картина й з Іраном: санкції 2010-х років мали зупинити його ядерну програму — натомість, схоже, лише стимулювали її.
Наразі США запровадили економічні санкції приблизно проти 30 країн світу. Крім Ірану, серед них — Північна Корея, М'янма, Білорусь та Афганістан. Спільна риса більшості цих держав: ними й досі правлять ті самі режими, що і на момент запровадження санкцій. Санкції також зміцнили антизахідний китайсько-російський торговельний альянс і спонукали багато держав приєднатися до БРІКС — об'єднання проти західної «Групи семи».
Академічний вирок
«Економічна зброя» Ніколаса Мулдера — одне з небагатьох серйозних академічних досліджень санкцій — простежує їхню історичну безплідність. За винятком мікродержав, торгівля завжди знаходить власні шляхи. Санкції також практично не впливають на країни, несприйнятливі до внутрішньої демократії. Вони були неефективними проти фашистських держав напередодні Другої світової війни — просто підштовхували їх до самодостатності.
«Історія санкцій — це історія розчарувань», — зазначає Мулдер. Прихильники санкцій незмінно відповідають: «Цього разу буде інакше». Ніколи не буває.
Чому санкції все одно застосовують
Для воєнного розуму санкції — це агресія, що звучить жорстко, але зручно уникає справжнього застосування сили. Ліберали їх люблять як альтернативу пацифізму. Консерватори цінують за можливість вживати тверді слова — «нищівні, нестерпні, паралізуючі» — без надто кровожерливого звучання. Якщо хтось і потерпає, то здебільшого мовчазні бідняки в країнах-цілях.
Справжня шкода: відтік мізків
Санкції мають один серйозний наслідок, прямо протилежний заявленій меті — зміні режиму. Перешкоди для торгівлі та ізоляція країн-цілей сприяють еміграції освічених і підприємницьких класів. З часів Іранської революції 1979 року Іран втратив мільйони громадян. Станом на 2021 рік за кордоном проживало понад чотири мільйони іранців, переважно з освіченого середнього класу. Це незмірно послабило сили, які теоретично могли б замінити нинішній режим.
У Росії подібні суспільні групи відкрилися світові в 1990-х роках, після падіння залізної завіси. Ті, хто не встиг виїхати від Путіна, змушені терпіти і його режим, і остракізм Заходу. Ґрунт, у якому могло б проростати інакодумство, виявився виснаженим через еміграцію та ембарго.
Альтернатива: м'яка сила
Якщо Захід щиро прагне змінити режими без збройного вторгнення, він мусить діяти розумно — застосовувати м'яку силу, а не грубу. Заохочувати не лише торгівлю, а й академічний та культурний обмін. Санкції є явищем антиліберальним: вони спонукають країни-жертви посилювати власний контроль і придушувати опозицію — саме тому стільки режимів і досі тримаються. Авторитарні країни, як правило, змінюються лише тоді, коли альтернативні еліти бачать тріщини в панцирі влади. Цю зміну неможливо вибомбити санкціями — її можна лише плекати через дружбу та відкритість.