У виснаженому війною Києві поранені ветерани перетворюють епічну поезію на живе свідчення
Напередодні прем'єри учасники сиділи в колі — українські ветерани та студенти-актори по черзі читали репліки зі сценарію, що мандрував до них крізь століття.
У центрі кола — Ольга Семіошкіна: вона вела репетицію власної інсценізації «Енеїди» Івана Котляревського — українського переосмислення «Енеїди» Вергілія, написаного в XVIII столітті. Постановка несла сучасний меседж про стійкість перед обличчям війни, що наближається до четвертого року від початку повномасштабного вторгнення Росії.
На сцені — чоловіки й жінки від двадцяти до шістдесяти років: серед них українські військові ветерани, що повернулися з фронту з ампутаціями, тяжкими опіками та втратою зору. Інші пережили війну в тилу. Більшість ніколи раніше не виходила на сцену. Підготовка до прем'єри, яка відбулася у «Київському національному академічному театрі "Молодий театр"», тривала понад рік.
«Ми знали, що хлопці щойно повернулися з реабілітації, і потрібно було починати з нуля, — каже Семіошкіна. — Близько чотирьох місяців ми просто вчилися спілкуватися — падати, згруповуватися, перекочуватися, бути поряд. І лише потім почали працювати з тілом, знімати протези й навчатися існувати без них».
Режисерська концепція 51-річної постановниці: «Кожен чоловік на сцені — Еней. Кожна жінка — Дідона». У Вергілія Еней блукає після падіння Трої в пошуках нової батьківщини. У сатиричній версії Котляревського троянський герой перетворюється на козака. На київській сцені Еней носить протези й несе шрами від війни.
«Еней — герой, що проходить через багато випробувань у пошуках своєї землі, — каже Семіошкіна. — Він зберігає гумор і пристрасть, падає, переживає жахіття. Але він — людина, і в нього є мета: знайти своє місце й зберегти родину».
Там, де міф і реальність зустрічаються
На репетиції Єгор Бабенко — ветеран Державної прикордонної служби, який отримав тяжкі опіки на початку вторгнення — виголошує репліку з усмішкою: «Вигорів на роботі? Є дещо спільне». У монолозі далі — про вогонь, що забрав йому руки, вуха й ніс. «Я не зможу показати дітям фокус із зниклим пальцем. Хіба що той, де зникають усі десять».
«Для мене театр — це водночас психологічна й фізична реабілітація, — каже Бабенко. — Я помітив, що краще відчуваю своє тіло, почуваюся впевненіше на людях, чіткіше висловлюю думки». «Це про пошук своєї землі. А для нашої країни це зараз дуже актуально».
Виходячи з образу, щоб розповісти власну історію
В останній дії актори відступають від епічної поезії і виходять наперед — щоб розповісти свої власні історії: про бойові поранення, загиблих побратимів, вимушене переселення й життя під окупацією.
Один ветеран описав, як утратив ногу від удару дрона і добирався в укриття, спираючись на кулемет як милицю. Акторка розповіла, як пережила російську окупацію разом із двома доньками. Ще одна — волонтер-медик у 2014-му й знову у 2022-му — говорила про те, як повернулася на фронт уже в шістдесятирічному віці.
Андрій Онопрієнко, який утратив зір унаслідок удару російської артилерії під Авдіївкою (Донецька область) у 2023 році, вів значну частину вистави як оповідач. Він заспівав: «Нехай вороги риють ями, ставлять хрести й самі в них лягають» — і весь акторський склад підхопив. «Тут — позитив, сміх, підтримка. Яким би настроєм ти не прийшов — ідеш із широкою посмішкою. Тут відволікаєшся від сьогодення. Потрапляєш в інший світ».
Попри війну — виставу має бути зіграно
На сцені протезовані ноги й руки знімалися та знову надягалися — як частина візуальної мови. Довгі металеві жердини правили за мечі, весла й милиці. Глядачів попередили: у разі повітряної тривоги — спускатися в підвальне укриття; якщо станеться відключення світла, вистава зупиниться до запуску резервного генератора.
За кілька хвилин до завершення світло справді згасло. Семіошкіна вийшла на сцену з ліхтариком — за нею пішли інші. Бабенко виголошував свій монолог у промені імпровізованого прожектора. Глядачі — хтось тихо плакав, хтось сміявся крізь сльози — нікуди не пішли. Коли завіса опустилася й знову піднялася, зала встала. Ще один уклін — і повернулося світло: оплески стали гучнішими.
«Я хочу звернутися до всіх ветеранів, які сидять удома: виходьте, — сказала Семіошкіна. — Виходьте. Ви можете щось зробити. Живіть. Не закривайтеся в собі. Живіть кожну хвилину».
Джерело: The Independent