1457 днів війни в Україні: читати — щоб перемогти страх
Авторська колонка Юлії Щетини
Українські книжки нині в тренді. Люди валом ідуть на читання. Молоді авторки й автори стають живими голосами цілого покоління.
У нашій родині читали не надто багато — більше дивилися телевізор. Я виросла в селі на Херсонщині, на півдні України, у регіоні, який сьогодні відомий у всьому світі через війну. Моїм батькам жилося нелегко: вони постійно працювали, аби заробити достатньо грошей, а потім ще порались у розпеченому сонцем городі, що годував сім'ю.
Та невеличка бібліотечка в нас усе одно була. Коли я просила книжки — батьки їх купували. Тому читати я люблю з дитинства й назвала б це своїм хобі. Де б я не жила — залишаю по собі полицю з книжками.
Сьогодні я живу в Києві. Після російських авіаударів часто немає ні світла, ні води, ні опалення. У такі вечори книжки стають моєю зоною комфорту — засобом пережити темряву й страх.
Українська література в тренді
На моїй книжковій полиці тепер майже самі лише книжки українських авторів. В Україні знову в моді читати українською, а письменники стали мало не суперзірками. Щотижня в київських кафе й культурних центрах презентують нові книжки, і на ці події приходять сотні людей. Література знову стала живою частиною міського життя.
Але для мене це більше, ніж тренд. В українських авторів я знаходжу відповіді на запитання, що давно живуть у мені. Одне з них: як пережити війну?
Саме таку відповідь я знайшла в книжці «Гемінгвей нічого не знає» Артура Дрона — натрапила на неї через соціальні мережі. Виявилося, що майже всі мої друзі її вже читали. Вони казали: важке, але дуже важливе читання.
Мені захотілося дізнатися більше про автора — зайшла на його Facebook-сторінку. В описі профілю стояло просте речення: «Якщо хочете книжку з підписом — напишіть мені в особисті». Вражаюче: в магазині книжку важко знайти, але сам автор готовий підписати примірник особисто кожному читачеві.
Артур Дрон — ветеран російсько-української війни. У свої 25 він уже кілька років прослужив в піхоті, втратив побратимів і отримав тяжке поранення. Писання стало для нього способом осмислити власне пережите.
Цілюще читання у важкі часи
Читаючи його книжку, я ловила себе на думці, що проживаю ці історії разом з автором. Це боляче — але й цілюще. Текст, який важко читати, але неможливо відкласти.
Поки я писала цю колонку, зайшла ще раз на Facebook-сторінку Дрона й знайшла фото: він усміхається, підписуючи книжки. Підпис до фото: «Коли я підписую для вас книжки — це наче трохи особисто знайомлюся з читачами». У цьому реченні — вся сучасна українська література: жива, близька й справжня.
Ця близькість — одна з причин, чому я сьогодні читаю українські книжки.
Зі шкільних підручників на мене дивилися сивочолі класики — цей образ письменників здавався далеким, майже музейним. Сьогодні цього образу більше нема.
Книжки, які я читаю, написані людьми нашого часу: солдатами, журналістами, волонтерами, молодими авторками й авторами, які не бояться розповідати світові про свій біль, свій страх, про кохання і надію. Неважливо, скільки їм років і який досвід — важливо, що їм є що розповісти.
Тому я читаю українську літературу. Бо це не просто книжки про країну — це живі голоси людей, які переживають цю історію разом зі мною, просто зараз.
Джерело: taz