Як атака на Іран змінює геополітичний розрахунок Путіна
Американсько-ізраїльські атаки на Іран та загибель Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї викликали помітний дискомфорт у Москві. Частина войовничо налаштованих російських коментаторів вже стверджує: те саме може статися з Росією — попри її величезний ядерний арсенал. Безвідповідальні заяви деяких західних офіційних осіб про можливу війну з Росією вони сприймають як підтвердження цього наміру.
Водночас атака на Іран лише зміцнює кремлівський наратив. Для Путіна вона — ще один доказ правильності його геополітичної стратегії, включно з агресією проти України, і чергове підтвердження того, що Захід під проводом США є безрозсудним і ірраціональним актором.
Путін, вочевидь, проводить паралелі між нинішніми подіями та 2011 роком, коли операція НАТО в Лівії призвела до повалення і жорстокого вбивства Муаммара Каддафі. Той епізод став одним із ключових чинників, що спонукали його повернутися на президентський пост. Росія тоді утрималась у Радбезі ООН — рішення, схвалене тодішнім президентом Дмитром Медведєвим, протеже Путіна. Кінець режиму Каддафі не приніс Лівії ні демократії, ні стабільності: країна поринула в громадянську війну та розкол.
Для Путіна це стало наочним уроком — що особисто на нього і на Росію загалом може чекати, якщо він терпітиме «демократизаційний» натиск дедалі самовпевненішого Заходу. Грудневі протести 2011 року в Москві проти фальсифікацій на виборах лише посилили тривогу Кремля. Кілька місяців він вичікував — а потім рішуче придушив виступи напередодні своєї інавгурації в травні 2012 року. Цей момент став переломним і невдовзі відгукнувся втручанням Росії в Майданську революцію в Україні.
Спостерігаючи сьогодні за драматичними подіями в Ірані, Путін, мабуть, відчуває виправдання власних дій і вдячність радянським попередникам, що залишили найбільший у світі ядерний арсенал — гарантію суверенітету і недоторканності його режиму.
Ідея тотальної агресії в Україні сягає корінням радянської доктрини 1930-х років про перенесення війни на ворожу територію. Після того як у 2007 році НАТО відкрило перспективу членства для України і Грузії, ці країни стали в очах Кремля «ворожою територією». Концепцію було випробувано під час короткого конфлікту в Грузії у 2008 році, а напади на Україну у 2014-му та повномасштабне вторгнення 2022 року — сплановані як запобіжний захід проти саме того типу іноземної інтервенції, якої зазнали Ірак, Лівія, Сирія і яка тепер загрожує Ірану.
Іран увійшов у орбіту російсько-української війни як несподіваний союзник. На початку повномасштабного вторгнення, коли Захід робив ставку на українську перевагу завдяки турецьким дронам Bayraktar, саме Тегеран надав Росії критично важливі технології безпілотників — не з альтруїзму, а в обмін на мільярди доларів, що підтримали його ослаблену економіку.
Проте нинішні російсько-іранські зв'язки недостатньо міцні, щоб Москва відкрито вступилася за Тегеран. Кремль має неформальний пакт про ненапад з Ізраїлем, який відмовляється постачати зброю Україні й не приєднується до антиросійських санкцій. Ізраїль також став притулком для частини російської олігархії. Крім того, Москва не хоче руйнувати відносини, вибудовані з адміністрацією Трампа на тлі його спроб урегулювати конфлікт в Україні.
Навіть якби Росія прагнула допомогти Ірану, її можливості були б мінімальними: єдиний реальний варіант — передати військові технології, напрацьовані в Україні, — поставив би під загрозу ключові партнерства, тоді як в Ірану може просто не бути коштів на їх оплату.
У короткостроковій перспективі американсько-ізраїльська операція фактично грає на руку Москві. Війна вже спричинила стрибок цін на нафту, збільшивши надходження до російської скарбниці. Вищі ціни на енергоносії здатні ускладнити фінансування України з боку ЄС. Затяжний конфлікт на Близькому Сході виснажуватиме американські арсенали — зокрема критично важливі ракети для ППО, — які інакше могли б піти Україні. А якщо США загрузнуть у регіоні, Москва здобуде додатковий важіль у переговорах щодо України.
На внутрішньому фронті образи руйнувань в Ірані лише зміцнять серед росіян менталітет «обложеної фортеці» й підсилять імідж Путіна як захисника нації — хай і авторитарного.
Джерело: Aljazeera