Чотири роки вторгнення: чого не передбачили аналітики і що буде далі
24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. За лічені хвилини у великих містах пролунали вибухи, а російські колони перетнули кордон одразу з кількох напрямків. Чотири роки потому війна триває — і жодна зі сторін не наблизилася до вирішальної перемоги. Чотири аналітики видання The Conversation UK розмірковують про найнесподіваніші повороти конфлікту та оцінюють шанси на його завершення.
Дуже традиційна війна — але з дронами
Штефан Вольф, Університет Бірмінгема; Тетяна Малярeнко, Національний університет «Одеська юридична академія»
Найбільша несподіванка — саме рішення Москви розпочати масштабне наземне вторгнення. Хоча чимало аналітиків очікували швидкої поразки України, з точки зору самих українців такий сценарій завжди видавався малоймовірним. Мобілізація суспільства на початку війни це підтвердила: жодного реалістичного шляху до швидкої «денацифікації» та усунення Зеленського просто не існувало.
Перехід Росії до воєнної економіки та виснажливої війни став неминучим, щойно «парад перемоги в Києві» виявився примарою. Методи ведення бойових дій еволюціонували — насамперед у застосуванні дронів для ударів по критичній інфраструктурі. Але основа російської, а до того і радянської, доктрини — масові армії та тактика масового знищення — залишається незмінною.
Обидві сторони мають достатньо ресурсів, щоб зберігати статус-кво. Жодна з них навряд чи найближчим часом досягне точки виснаження — а доти політичний та економічний застій завдаватиме шкоди громадянам і Росії, і України.
Надії Путіна пов'язані з Трампом
Скотт Лукас, Університетський коледж Дубліна
У перший день вторгнення більшість аналітиків вважали, що Київ впаде за кілька тижнів. Минуло чотири роки — і Україна контролює більше території, ніж у червні 2022-го. Це попри протистояння з другою за потужністю армією світу, попри дезінформаційний наступ Росії та відхід адміністрації Трампа від підтримки Києва.
Путін не відмовиться від мети — приєднати Україну до «Великої Росії». Він виклав це чітко у своєму есе 2021 року. Тому будь-які заяви про «мир за рогом» з вуст посланців Трампа — Стіва Вітковффа і Джареда Кушнера — є або цинічними деклараціями, або самообманом.
Кремль не погодиться ні на що менше, ніж захоплення всього Донецького регіону, решти країни без реальних гарантій безпеки та повалення уряду Зеленського. За спиною — 1,3 мільйона жертв, і рахунок продовжує зростати. Поступитися означало б визнати провал усього проєкту.
Сподівання Кремля — що посланці Трампа здобудуть дипломатично те, чого не вдається здобути на полі бою. Але жодних змін у траєкторії конфлікту в найближчій перспективі не видно. Переговорне завершення практично неможливе, поки Москва наполягає на капітуляції Києва. А така капітуляція малоймовірна — більшість українців підтримують продовження спротиву, попри серйозні пошкодження енергетичної інфраструктури. ЄС, незважаючи на гальмівну роль Угорщини та Словаччини, нарощує допомогу Києву, частково заповнюючи прогалину від відступу Вашингтона.
Два шляхи подолання глухого кута
Марк Веббер, Університет Бірмінгема
Найбільша несподіванка — стійкість і здатність до адаптації українських збройних сил. Більшість спостерігачів у 2022 році вважали, що Україна зламається під тиском. Тренувальні програми під керівництвом НАТО відіграли важливу роль — але вирішальнішою виявилася сила духу, що її дає національна ідентичність. Твердження Путіна про «геноцид» і «неонацистську диктатуру» були водночас хибними й контрпродуктивними.
Методи ведення Росією війни були похмуро передбачуваними: хвилі піхотних атак, що мали зламати оборону чисельністю, — стратегія, вже застосована в Чечні, Грузії та Сирії. Результатом в Україні стала патова ситуація із фактично замороженою лінією фронту.
Змінити становище можуть дві речі. Перша — зміна підходу Китаю, який фактично субсидує воєнні зусилля Росії через передачу технологій та закупівлі енергоносіїв. Пекін міг би чинити тиск на Москву й спонукати її до гнучкості на переговорах — але зараз він не зацікавлений відмовлятися від союзника, що допомагає врівноважувати США та НАТО у глобальному змаганні за вплив.
Друга — масштабне переозброєння: Німеччина, Франція та Велика Британія мали б суттєво наростити постачання зброї та зняти обмеження на її використання. Але й цей сценарій видається малоймовірним — внутрішньополітичних стимулів для цього бракує, а США за нинішньої адміністрації фактично відійшли від справ.
Джерело: Independent